Розділ 6. Кохання, це страва, яку подають гарячою

Розділ 6. Кохання, це страва, яку подають гарячою.

Чи пряною? Може солодкою? Головне, що взагалі подають

.

— Від того, що лежить у кошику, тхне, — прошипіла темноволоса дівчина, насупивши свій кирпатий ніс. — Прибери це! Ти хочеш нас зганьбити? 

— Свіжіших морепродуктів ти не знайдеш у всьому місті, — прошепотіла я, міцніше вхопившись за ручку плетеної корзини. — Вони не можуть погано пахнути, це їхній природний запах. 

Навряд чи в її кмітливу голівоньку спаде думка вибити в мене з рук корзину. Особливо на ганку великого багатого палацу, де нас можуть побачити всюдисущі слуги чи вельможі, що дихають цілющим морським повітрям. Та повністю нехтувати такою вірогідністю я б не стала. Від цієї особи можна очікувати чого завгодно. 

— Природний запах не рівнозначний хорошому запаху, — пирхнула дівчина. 

— Матінка чітко дала зрозуміти: прихопити щось із собою — зайвим не буде. 

— Так! Пляшку «Рожевої перлини», сухофрукти в шоколаді чи тістечка, посипані марципанами з пекарні «Клодо», — прошепотіла вона, нервово поправляючи намисто з перлів. — Але ж не рибу! Ми йдемо на світський прийом, а не в сільський шинок на весілля. Ти нас видаси своїми риб’ячими потрохами. 

— Це не риба, а тортильї з пряним вугрем, кальмарами та мідіями. Їх тут усі готують, — обурилася я. — За легендою, я щойно приїхала з півночі, а місцева красуня — ти, і саме ти повинна це знати. 

— В яблучко. Тому й кажу: їх їдять лише простолюдини. З бомонду й близько до риби ніхто не підійде, — похитала головою дівчина. Діаманти в її вухах замерехтіли в такт руху, виблискуючи у світлі ліхтарів. 

— Дурня якась, — покривила я вустами. — Перли, які дістають із молюсків, носити можна, а їсти їхнє м’ясо — зась? 

— Перли — це гарно й ніжно, а твоя риба смердить Тельфером, — відрізала дівчина. 

— Такі намиста носять покоївки, що теж живуть у портовому районі, — прошепотіла я. — А тортильї дуже смачні. Я весь вечір на них витратила. 

Дівчина хотіла ще щось сказати, та двері відчинилися, і ми обидві посміхнулися — ніби й не було ніякої сварки. Мамина школа. Усміхайся в будь-якій ситуації. Особливо чоловікам. Вони звикли бачити лише гарне личко, і є великий шанс, що за усмішкою не помітять зайвого. 

— Вітаю, пані. Ваші запрошення, будь ласка, — промовив імпозантний дворецький у блакитному камзолі. 

Дівчина витягла з шовкового кисета акуратно складений аркуш із червоною печаткою та передала його дворецькому. 

— Адель і Маджері Де Сільва, — прочитав він, ще раз уважно переглянувши запрошення. — Не чув раніше цих імен. Ви проїздом у Пенефорісі? 

— Приїхали до дядечка, він член торгової гільдії, — першою знайшлася Делія. — Старий вирішив вивести нас у світ, тому й віддав своє запрошення на прийом. 

Дворецький відвів очі й прошепотів собі під носа щось на кшталт: «Ще одні мисливиці за нареченими», після чого вказав углиб обкладеного мармуром коридора. 

— Куди можна це поставити? Я принесла закуски в дар господарю, — посміхнулася я, зробивши короткий уклін. 

Делія закотила очі. Справжні панянки ніколи б так не зробили, та чоловікові на диво сподобалося. Він схилив голову у відповідь і вказав на бічний прохід. 

— Несіть на кухню, там розберуться. 

Адель галантно взяла мене за лікоть і повела за собою. Сподівалася, що моє обличчя не виглядало надто здивованим, адже це могло все зіпсувати. Такого прекрасного палацу я ще не бачила. Світло ліхтарів відбивалося від дзеркал у золочених рамах і ніжним шовком заливало великий хол. Барвистий мармур на підлозі танцював із червоною яшмою, переходячи у стіни, прикрашені візерунками. Кремезні атланти мармуровими м’язами захищали намальованих яскравою фарбою тендітних дів із крилами та риб’ячими хвостами, розігруючи сцену якогось стародавнього міфу. Вони зніяковіло ховали ніжно-рожеві тіла за лапатим листям вічнозелених рослин у великих горщиках. 

Скільки ж могло коштувати все це диво? Та кому яка різниця? Ми в Аурумі — найбагатшому районі процвітаючого портового міста. Тут ніхто не рахує грошей, ніби золоті монети місцевим вельможам саме море виносить на берег при кожному припливі. 

У певному сенсі так і було. З кожним ранковим припливом у порт Пенефоріса прибували десятки кораблів, навантажені товарами з усього світу. Сотні купців продавали їх на базарних площах, водночас скуповуючи роботи місцевих склодувів, ювелірів та алхіміків. Я так і не зрозуміла, чому смердючі порошки та кислоти цінуються не менше, ніж коштовні камені, але це не мало значення. Гроші текли рікою. 

Граф Альфонсо Де Шанті, до якого ми ледь змогли пробитися, був багатий навіть за місцевими мірками. Старий дідуган поступався лише герцогу Ре Альє, невпинно примножуючи свої статки завдяки вдалим інвестиціям. Така дивовижна вдача не могла не зацікавити корону: монархи завжди люблять, коли на їхньому боці улюбленці Фортуни. 

Так, корона багата, але насамперед завдяки людям, які вміють заробляти для неї гроші. Тож королева не вигадала нічого кращого, ніж послати обох своїх синів умовляти старого графа вкласти золоті Бартоломеї у їхні нові проєкти.