Розділ 6. Кохання, це страва, яку подають гарячою

Розділ 6. Кохання, це страва, яку подають гарячою.

Чи пряною? Може солодкою? Головне, що взагалі подають

.

- Від того, що лежить в кошику – тхне, - прошипіла темноволоса дівчина, насупивши свого кирпатого носа, - Прибери це! Ти хочеш нас зганьбити?

- Свіжіше морепродуктів ти не знайдеш у всьому місті, - прошепотіла я, міцніше вхопившись за ручку плетеної корзини, - Вони не можуть погано пахнути, це їх природній запах.

Навряд чи в її кмітливу голівоньку прийде думки вибити в мене з рук корзинку. Особливо на ганку великого багатого палацу, де нас можуть побачити всюдисущі слуги чи дихаючі цілющим морським повітрям вельможі. Але повністю нехтувати такою вірогідністю я би не стала. Від цієї особи можна очікувати чого завгодно.

- Природній запах, не рівнозначно хорошому запаху, - пирхнула дівчина.

- Матінка чітко дала зрозуміти: прихопити щось з собою - зайвим не буде.

- Так, пляшку «Рожевої перлини», сухофрукти в шоколаді чи тістечка посипані марципанами з пекарні «Клодо», - прошепотіла вона, нервово поправляючи намисто з перлів, - Але ж не рибу! Ми йдемо на світський прийом, а не в сільський шинок на весілля. Ти нас видаси своїми риб’ячими потрохами.

- Це не риба, а тортильї з пряним вугрем та мідіями. Їх тут всі готують, - почала захистатися я, - За легендою, я тільки-но приїхала з півночі, а місцева краля - ти, і повинна це знати.

- В яблучко. Тому і кажу, що їх їдять тільки простолюдини. З бомонду і близько до риби ніхто не підійде, - похитала головою дівчина. Діаманти в її вухах замерехтіли в такт голові, виблискуючи в світлі ліхтарів.

- Дурня якась. Перли, які дістають з молюсків, носити можна, а їсти їх м’ясо - зась?

- Перли, це гарно та ніжно, а твоя риба смердить Тельфером, - відрізала дівчина.

- Такі намиста носять покоївки, які також живуть в портовому районі, - прошепотіла я, - А тортильї дуже смачні. Я весь вечір на них витратила.

Дівчина хотіла ще щось сказати, але двері відчинилися і ми обидві посміхнулися, ніби і не було ніякої сварки. Мамина школа. Посміхайся в будь-якій ситуації. Особливо чоловікам. Вони звикли бачити лише гарне личко і є великий шанс, що за усмішкою не помітять зайвого.

- Вітаю, пані. Ваші запрошення, будь ласка, - сказав імпозантний дворецький в блакитному камзолі.

Дівчина витягла з шовкового кисету акуратно складений аркуш з червоною печаткою та передала йому.

- Адель і Маджері Де Сільва, - прочитав він, ще раз проглянувши запрошення, - Не чув раніше цих імен. Ви проїздом в Пенефорісі?

- Приїхали до дядечка, він член торгової гільдії, - знайшлася першою Делія, - Старий вирішив нас вивести в світ, тому віддав своє запрошення на прийом.

Дворецький відвів очі і прошепотів щось на кшталт: «Ще одні мисливиці за нареченими», і вказав вглиб обкладеного мармуром коридора.

- Куди можна це поставити? Я принесла закуски в дар господарю, - посміхнулася я, зробивши короткий уклін. 

Делія закотила очі. Справжні панянки ніколи б цього не зробили, але чоловіку на диво сподобалося. Він схилив голову у відповідь, вказавши в бічний прохід:

- Несіть на кухню, там розберуться.

Адель галантно взяла мене за лікоть і повела за собою. Сподіваюсь, що моє обличчя виглядала не надто здивованим, бо це могло все зіпсувати. Такого красивого палацу я ще не бачила. Світло ліхтарів відбивалося від дзеркал в золочених рамах та ніжним шовком заливало великий хол. Барвистий мармур на підлозі виконував дивовижний танок з червоною яшмою, і переходив у прикрашені візерунками стіни. Кремезні атланти мармуровими м’язами захищали намальованих яскравою фарбою тендітних дів з крилами та риб’ячими хвостами, розігруючі сцену якогось стародавнього міфу. Вони зніяковіло ховали ніжно-рожеві тіла за лапатим листям вічнозелених рослин у великих горщиках.

Скільки все це диво могло коштувати? Кому яка різниця? Ми в Аурумі, найбагатшому районі процвітаючого портового міста. Тут ніхто не рахує гроші, ніби золоті монети місцевим вельможам виносить море при кожному припливі.

В якомусь сенсі так і було. З кожним ранковим припливом в порт Пенефоріса приходили десятки кораблів, завантажені товарами зі всього світу. Сотні купців продавали їх на базарних площах, натомість скуповуючи роботи місцевих склодувів, ювелірів та алхіміків. Я так і не зрозуміла, чому смердючі порошки та кислоти ціняться не менше ніж коштовні камені, але це було не важливим. Гроші текли рікою.

Граф Альфонсо Де Шанті, до якого ми ледь змогли пробитися, був багатий навіть за місцевими мірками. Старий дідуган поступався лише герцогу Ре Альє, постійно збільшуючи свої статки за рахунок вдалих інвестицій. Така дивовижна вдача не могла не зацікавити корону. Монархи люблять, коли на їх стороні улюбленці Фортуни.

Так, корона багата, але насамперед за рахунок людей, які вміють заробляти для неї гроші. Тому, королева не придумала нічого іншого, як послати обох своїх синів вмовляти старого графа вкласти свої золоті Бартоломеї в їх нові проєкти.