Розділ 5. В лігві павучихи

Розділ 5. В лігві павучихи

Чоботи повністю розкисли. Їх чавкання гучно відбивалося від стін, лякаючи усюдисущих щурів та інших місцевих жителів. Я себе заспокоювали тим, що якби нас тут хтось вирішив шукати по гарячих слідах, то давно вже знайшов би по цьому мерзотному хлюпанню. Коли темні коридори здалися нескінченними, Белла повернулась до мене та пихато промовила:

- Ми майже на місці. Не забудь притримати щелепу, коли побачиш мою схованку.

Після всього побаченого за сьогодні, нічого особливого від її схованки я не очікувала, але вона змогла мене вразити. За наступним поворотом було… Щоб це не було, але звичайним підвалом назвати приміщення, в яке мене привела чаклунка, було важко. Більше здалося схожим на зброярню в будинку для полювання старого генерала, який полюбляє антикваріат. Я провела пальцями по обладункам на манекені - вони стали рудими від іржі.

- Старий непотріб, - прошепотіла я, витираючи брудну руку о край жакету, - Обікрала барахолку? Чи позичила у свого кістлявого приятеля?

- Знайшла це місце за часів, коли переховувалася від матінки. Я гадаю, тут був армійській склад, про який забули, - сказала жінка, - Почекай, ти ще не бачила головного.

- Не думала, що ти була в настільки великій скруті, якщо жила тут, - покривила я вустами.

- Я тут не жила, а ховалася – це велика різниця. Ніби в мене був вибір і замість розкішних апартаментів я обрала це? - незадоволено схилила вона голову набік, а потім махнула рукою, - Нічого, до скрути ти ще звикнеш.

Звикати я не хотіла. Сидіти тут, в темряві, де навіть кована сталь розвалюється від вологи та подиху смерті, поки нагорі квітне життя під променями південного сонця - здалося для мене неможливим. Краще прийняти кару, чи поїхати світ за очі, під захистом Святого престолу. І тут я зрозуміла, на що мені весь час натякала Белла: я веду себе так, ніби в мене є купа часу, зв’язків і варіантів. А в мене їх обмаль. І в Ілсе також.

Те, що я не в кайданах, не на вогнище і не прямую морем Нанджи в свій останній путь, ще не означає, що так буде завжди. Поки мені щастило, але це не може тривати вічно. Фортуна примхлива жінка. Якщо вона повернулася до тебе - треба цим користуватися і не гаяти часу.

Мабуть, на моєму новому обличчі щось таке проявилося. Я не так довго його ношу і не встигла опанувати тонкощі хлопчачої міміки. Арабелла суворо подивилася в мої очі:

- Мадж, я привела тебе сюди не для того, щоб вмовляти чи переконувати. Не подобається, вихід сама знайдеш, - махнула вона в темряву коридору, - Вже можна розімкнути руки. Ніхто нас тут не знайде, я перевіряла.

Обережно розімкнувши закляклі пальці, я відпустила тендітну долонь чаклунки та прислухалася до відчуттів: срібна каблучка з білою емальованою лілією мовчала. Отже можна розслабитися. Я взяла в жінки ліхтар і обійшла кімнату. Крім старих занедбаних обладунків тут знайшлися порожні скрині, перевернуті бочки та дерев’яні короби зі зброєю, яку покрила руда іржа. Белла запалила інший свічку та поманила мене рухатися далі, прямуючись в далі. Повертатися і знову блукати катакомбами на самоті, ризикуючи наштовхнутися на кістляву потвору, здалося поганою ідеєю. А отже, вихід один - йти далі в лігво павучихи.

По центру доволі великої зали світився білизною мармуровий обеліск. Повітря тут було свіжіше. Десь згори, крізь металеві решітки пробивалося сонце та було чутно шум міста. Промені потрапляли на вкриті золотим малюнком грані білої брили, та відбивалися, як від дзеркала, розганяючи темряву. Цього бляклого освітлення виявилося вдосталь для моху, який зеленів на підлозі. Хоч щось живе змогло вижити в цій забутій берозі. Я обійшла монумент колом і цокнула язиком:

- Ось яке джерело магії підняло кістяного дракона. Пенефоріс великий, таких мармурових велетів по ньому розкидано пару десятків. Я не знала, що їх ставили під землею.

- Ми зараз знаходимося під головною площею Тельфера, - прошепотіла жінка.

- Ого! Нічого так ми прошкандибали, якщо з Аєрама потрапили в Тельфер, - мугикнула я собі під носа і заклякла, - Постривай, головна площа Тельфера, це ж площа Корабелів. Там стоїть білий обеліск! Тобто, він стоїть над землею. Це що, його продовження? – не повірила я.

- Так, це він, - Белла кивнула мені і сіла на зелений килим з моху, - Не знаю, що з’явилися першим: Тельфер чи обеліск. Коли я потрапила в ці катакомби, то він вже був.

Я обережно ступила ближче та, прикривши очі, поклала руку на білу брилю. Мармур не був холодним навіть під землею. Гладенько відполіровані грані ледь відчутно вібрували зсередини первинною силою. Здавалося, тільки копни глибше - вона прорветься крізь непорушний камінь і захлисне все навкруги. Каблучка відреагувала на магію обеліска, поглинаючи її як губка.

- Дивовижно, еге ж? - сказала жінка, змушуючи мене повернутися до реальності, - Можеш зняти печатку, якщо хочеш.

- Більше за все на світі, я би хотіла повернути своє руде волосся, - чесно сказала я, заправивши за вухо неслухняне чорне пасмо Ілсе, - Руда жінка в Пенефорісі приверне увагу, це нерозумно. Мене швидко впізнаю і здадуть або владі, або Святому престолу, або тому, хто більше за мене заплатить. Отже, прийдеться використати тіло Ілсе ще трохи.