Розділ 5. В лігві павучихи

Розділ 5. В лігві павучихи

Чоботи остаточно розкисли. Їхнє чавкання гучно відбивалося від стін, лякаючи всюдисущих щурів та інших місцевих мешканців. Я заспокоювала себе тим, що якби хтось вирішив шукати нас по гарячих слідах, то давно вже знайшов би за цим мерзотним хлюпанням. Коли темні коридори здалися нескінченними, Белла повернулася до мене й пихато промовила: 

— Ми майже на місці. Не забудь притримати щелепу, коли побачиш мою схованку. 

Після всього побаченого сьогодні я нічого особливого від її схованки не очікувала, але вона таки змогла мене вразити. За наступним поворотом було… Що б це не було, назвати приміщення, куди мене привела чаклунка, звичайним підвалом було важко. Воно більше скидалося на зброярню в мисливському будинку старого генерала, який полюбляє антикваріат. Я провела пальцями по обладунках на манекені — вони вже поруділи від іржі. 

— Старий непотріб, — прошепотіла я, витираючи брудну руку об край жакета. — Обікрала барахолку? Чи позичила у свого кістлявого приятеля? 

— Знайшла це місце ще тоді, коли переховувалася від матінки. Гадаю, тут був армійський склад, про який давно забули, — сказала жінка. — Почекай, ти ще не бачила головного. 

— Не думала, що ти була в такій великій скруті, якщо жила тут, — покривила я вустами. 

— Я тут не жила, а ховалася — це велика різниця. Ніби в мене був вибір: замість розкішних апартаментів я обрала це? — незадоволено схилила вона голову набік, а потім махнула рукою. — Нічого, до скрути ти ще звикнеш. 

Звикати я не хотіла. Сидіти тут, у темряві, де навіть кована сталь розвалюється від вологи та подиху смерті, тоді як нагорі квітне життя під променями південного сонця, здавалося мені неможливим. Краще вже прийняти кару чи податися світ за очі, під захист Святого престолу. І саме тут я зрозуміла, на що весь час натякала Белла: я поводжуся так, ніби маю купу часу, зв’язків і варіантів. А їх у мене обмаль. І в Ілсе також. 

Те, що я не в кайданах, не на вогнищі й не прямую морем Нанджі у свій останній путь, ще не означає, що так буде завжди. Поки мені щастило, але це не може тривати вічно. Фортуна — примхлива жінка. Якщо вона повернулася до тебе, треба цим скористатися й не гаяти часу. 

Мабуть, на моєму новому обличчі щось проявилося. Я ще не так довго його ношу й не встигла опанувати тонкощі хлопчачої міміки. Арабелла суворо глянула мені просто в очі: 

— Мадж, я привела тебе сюди не для того, щоб вмовляти чи переконувати. Не подобається — вихід сама знайдеш, — махнула вона в темряву коридору. — Вже можна розімкнути руки. Ніхто нас тут не знайде, я перевіряла. 

Обережно розімкнувши закляклі пальці, я відпустила тендітну долонь чаклунки й прислухалася до відчуттів: срібна каблучка з білою емальованою лілією мовчала. Отже, можна розслабитися. Я взяла в жінки ліхтар і обійшла кімнату. Крім старих занедбаних обладунків тут знайшлися порожні скрині, перевернуті бочки та дерев’яні короби зі зброєю, яку вкрила руда іржа. Белла запалила іншу свічку й поманила мене рухатися далі, прямуючи в глибину. Повертатися й знову блукати катакомбами на самоті, ризикуючи наштовхнутися на кістляву потвору, здавалося поганою ідеєю. А отже, вихід один — йти далі в лігво павучихи. 

По центру доволі великої зали світився білизною мармуровий обеліск. Повітря тут було свіжіше: десь згори, крізь металеві решітки пробивалося сонце й долинав шум міста. Промені падали на вкриті золотим малюнком грані білої брили та відбивалися, мов від дзеркала, розганяючи темряву. Цього бляклого освітлення виявилося достатньо для моху, що зеленів на підлозі. Хоч щось живе змогло вижити в цій забутій берлозі. Я обійшла монумент колом і цокнула язиком: 

— Ось яке джерело магії підняло кістяного дракона. Пенефоріс великий, і таких мармурових велетів розкидано по ньому кілька десятків. Я не знала, що їх ставили під землею. 

— Ми зараз знаходимося під головною площею Тельфера, — прошепотіла жінка. 

— Ого! Непогано ми прошкандибали, якщо з Аєрама потрапили аж у Тельфер, — мугикнула я собі під носа й заклякла. — Постривай… головна площа Тельфера — це ж площа Корабелів. Там стоїть білий обеліск! Тобто він стоїть над землею. Це що, його продовження? — не повірила я.

— Так, це він, — Белла кивнула й опустилася на зелений килим із моху. — Не знаю, що з’явилося першим: Тельфер чи обеліск. Коли я потрапила в ці катакомби, він уже був.

Я обережно ступила ближче й, прикривши очі, поклала руку на білу брилу. Мармур не був холодним навіть під землею. Гладенько відполіровані грані ледь відчутно вібрували зсередини первісною силою. Здавалося, тільки копни глибше — вона прорветься крізь непорушний камінь і захлисне все навколо. Каблучка відреагувала на магію обеліска, поглинаючи її, мов губка. 

— Дивовижно, еге ж? — сказала жінка, змушуючи мене повернутися до реальності. — Можеш зняти печатку, якщо хочеш. 

— Більше за все на світі я хотіла б повернути своє руде волосся, — чесно сказала я, заправивши за вухо неслухняне чорне пасмо Ілсе. — Руда жінка в Пенефорісі приверне надто багато уваги, це нерозумно. Мене швидко впізнають і здадуть або владі, або Святому престолу, або тому, хто більше заплатить. Отже, доведеться ще трохи користуватися тілом Ілсе.