Розділ 4. Старі кістки

Розділ 4. Старі кістки

- Все ясно, королева схибила, - впевнено сказала Белла, вислухавши мою історію, - Примха долі - хотіла вбити тебе, а натомість загинув її синок.

Візок повільно покачувався під рівномірний тупіт кінських копит. Фредерік не поспішав, волючи не привертати увагу. Птахи м’якувіні виявилися не тільки красивим, а ще й співучими. Вони весело щебетали поміж собою на різні голоси, витягуючи високі ноти, та стрибали по кліткам. Ця жива барвиста веселка чомусь подіяла на мене як заспокійливе.

- Не думаю, - похитала я головою, - Вів’єн могла спробувати безліч варіантів: отруєння, кинджал грабіжника в темному провулку, небезпечний інцидент на полюванні, та будь що! На крайній випадок могла скористатися послугами когось з Воронячого ока. Щоб вбити мене, їй не потрібна була допомога магії. Вона не знала, що я чаклунка.

- Ти навчилася ховатися на видноті? – здивувалася жінка витягнувши губи трубочкою, - Мадж, прийми мої щирі вітання!

- Белла, не прикидайся дурепою, - скривилася я, - Ти справді думала, що весь палац знав, що я могла перетворити їх на попіл, і нічого не робили? Чи я всіх одурманила і всі ходили переді мною навшпиньках, як кролики перед змією?

- Про змію просто зняла з вуст, - посміхнулася вона, - Легенду для тебе придумала матінка?

- А хто ж ще? – підняла я темну бров, - Від початку до кінця це був задум Леоніди. Святий престол давно хотів посадити когось зі своїх на королівський трон. З сіром Паульсом майже вийшло.

- Еге ж, він тоді дуже вміло обернувся жінкою, щоб звабити монарха, - весело розсміялася Белла і добавила пошепки, - Ходили чутки, що король все прекрасно знав про Паульса, і якщо б їх не застукали, то все би вийшло. Ти пам’ятаєш, який був тоді скандал?

- Ні, я не настільки стара, - похитала я головою, - Коли трапилася ця прикрість в королівському ложі, я ще навіть вчитися не почала. Жила собі спокійно в північній провінції і горя не знала.

- Поки не спалила пів села, - підтримала мене жінка, - Тільки не треба мені казати, що тобі не подобаються чари. Фіфа розповідала, що ти була однієї з тих, які замість ляльок клали собі до ліжка книги з обрядами на ніч.

- Було таке, не буду сперечатися, - всміхнулася я, згадавши свою наставницю, - Як там стара жаба? Ще квакає?

- Чорна чахотка, - похмуро відповіла Белла, - З кожним місяцем все гірше, навряд чи дотягне до кінця світлого півріччя.

- Сумно, - кивнула я головою, - У нас були складні відносини, особливо останні п’ять років, проте чаклункою вона була видатною. Навчила мене всього, що я знаю.

- Феліцитата поїхала лікуватися на захід, в якесь невелике містечко серед гір. Там сухе повітря та гарячі цілющі джерела. Те що треба в її стані.

- Все краще за брудну смердючу Міртубу, - погодилася я, - Сподіваюсь, вона протягне ще трохи, щоб я могла сама її придушити.

- Це вона рекомендувала тебе матінці?

Я кивнула. Ми з Адель були молодими зірками свого покоління. Майже ровесниці, майже подруги. Дві різні дівчинки з однаково сильним хистом до чаклунства. Стара Феліцитата помітила наші здібності і швидко знайшла їм гідне застосування. Тоді це здалося великою шаною наших талантів. У матінки багато дочок і ще більше сестер. Не всіх їх готовлять доєднатися до королівської родини.

Магія дивна річ. Їй байдуже на чиїсь умовності чи правила. Вона сама їх встановлює, і може пустити однаково глибоке коріння, як в дівчинці з маленького села, так і в заможній панянці, яка з народження носила діаманти. Кажуть, що столичні алхіміки шукають ключ до розкриття магічних здібностях людей, досліджуючи їх кров. Не знаю, що вони там хочуть знайти. В моїх батьках нічого надзвичайного не було, як і в інших кровних родичах. Після того, як мене привезли в монастир, я бачилась з ними. Два чи три рази поверталася додому, кожен раз розуміючи – це вже не мій дім. Таким чином я вирішила шукати свій. І знайшла його тут, в сонячному Пенефорісі.

- Дами, ваша зупинка, - крикнув Фредерік. Белла коротко кивнула йому і прошепотіла:

- Треба прогулятися пішки до моєї схованки, - скомандувала вона і, тримаючись за руки, ми зістрибнули з візка.

За час моєї неочікуваної сповіді, ми встигли проїхали велику відстань. Портове місто Пенефоріс складалося з чотирьох районів. Всі вони були настільки різними, що де б ти не опинився - зорієнтуватися на місцевості було не важко. Величні палаци та гострі шпилі адміністративного району Аргентума змінилися більш простими, але доволі охайними будиночками з черленими глиняними дахами. На їх перших поверхах розмістилися шинки, крамнички та лавки, в яких виднілися товари з усіх куточків світу. Я поглянула по сторонам, вдихаючи повітря. Запаху моря майже не було. Натомість воно пахло випічкою, прянощами, хімічною фарбою для шкіри і трохи віддавало рибою. Не потрібно було довго гадати над тим, де ми знаходимося.

- Ховаєшся в Аєрамі? – спитала я, впізнавши торговельний район міста, - Я знайшла твою нитку, навіть не спітнівши. Чи ти думаєш, що матінка не зможе зробити те саме, якщо захоче?

- Ти мне знайшла, бо я тобі дозволила. Не дарма мене дражнили павучихою. Матінка всім дасть фору в тонких мистецтвах, але якщо вона тебе не бачить, то і зробити нічого не зможе.