Розділ 4. Старі кістки

Розділ 4. Старі кістки

— Все ясно: королева схибила, — впевнено сказала Белла, вислухавши мою історію. — Примха долі: хотіла вбити тебе, а натомість загинув її синок.

Візок повільно покачувався під рівномірний тупіт кінських копит. Фредерік не поспішав, воліючи не привертати уваги. Птахи м’якувіні виявилися не лише красивими, а й співучими. Вони весело щебетали між собою на різні голоси, витягуючи високі ноти, і стрибали по клітках. Ця жива барвиста веселка чомусь діяла на мене заспокійливо. 

— Не думаю, — похитала я головою. — Вів’єн могла спробувати безліч варіантів: отруєння, кинджал грабіжника в темному провулку, небезпечний інцидент на полюванні — та будь-що! У крайньому випадку скористалася б послугами Воронячого Ока. Щоб убити мене, їй не потрібна була магія. Вона не знала, що я чаклунка. 

— Ти навчилася ховатися на видноті? — здивувалася жінка, витягнувши губи трубочкою. — Мадж, прийми мої щирі вітання! 

— Белла, не прикидайся дурепою, — скривилася я. — Ти справді думала, що весь палац знав, що я могла перетворити їх на попіл, і нічого не робили? Чи, може, я всіх одурманила, і вони ходили переді мною навшпиньках, як кролики перед змією? 

— Про змію ти просто зняла з вуст, — посміхнулася вона. — Легенду для тебе придумала матінка? 

— А хто ж іще? — підняла я темну брову. — Від початку й до кінця це був задум Леоніди. Святий престол давно прагнув посадити когось зі своїх на королівський трон. Із сіром Паульсом майже вийшло. 

— Еге ж, він тоді дуже вміло обернувся жінкою, щоб звабити монарха, — весело розсміялася Белла й додала пошепки: — Ходили чутки, що король прекрасно знав про Паульса, і якби їх не застукали, то все би вдалося. Ти пам’ятаєш, який тоді був скандал?

— Ні, я не настільки стара, — похитала я головою. — Коли трапилася ця прикрість у королівському ложі, я ще навіть не почала вчитися. Жила собі спокійно в північній провінції й горя не знала. 

— Поки не спалила пів села, — підтримала мене жінка. — Тільки не треба мені казати, що тобі не подобаються чари. Фіфа розповідала, що ти була з тих, хто замість ляльок клав собі до ліжка книги з обрядами на ніч. 

— Було таке, не буду сперечатися, — всміхнулася я, згадавши свою наставницю. — Як там стара жаба? Ще квакає? 

— Чорна чахотка, — похмуро відповіла Белла. — З кожним місяцем усе гірше, навряд чи дотягне до кінця світлого півріччя.

— Шкода, — кивнула я головою. — У нас були складні стосунки, особливо останні п’ять років, проте чаклункою вона була видатною. Вона навчила мене всього, що я знаю. 

— Феліцитата поїхала лікуватися на захід, у якесь невелике містечко серед гір. Там сухе повітря й гарячі цілющі джерела — саме те, що треба в її стані. 

— Все краще за брудну смердючу Міртубу, — погодилася я. — Сподіваюся, вона протягне ще трохи, щоб я могла придушити її власноруч. 

— Це вона рекомендувала тебе матінці? — зацікавилася Арабелла.

Я кивнула. Ми з Адель були молодими зірками свого покоління — майже ровесниці, майже подруги. Дві різні дівчинки з однаково сильним хистом до чаклунства. Стара Феліцитата помітила наші здібності й швидко знайшла їм гідне застосування. Тоді це здавалося великою шаною для наших талантів. У матінки багато дочок і ще більше сестер, але не всіх готують доєднатися до королівської родини.

Магія — дивна річ. Їй байдуже до чиїхось умовностей чи правил: вона сама їх встановлює й може пустити однаково глибоке коріння як у дівчинці з маленького села, так і в заможній панянці, що з народження носила діаманти. Кажуть, столичні алхіміки шукають ключ до розкриття магічних здібностей людей, досліджуючи їхню кров. Не знаю, що вони там прагнуть знайти. У моїх батьках нічого надзвичайного не було, як і в інших кровних родичах. Після того, як мене привезли до монастиря, я ще кілька разів бачилася з ними. Два чи три рази поверталася додому, щоразу розуміючи: це вже не мій дім. Так я вирішила шукати власний. І знайшла його тут, у сонячному Пенефорісі.

— Дами, ваша зупинка! — крикнув Фредерік. 

Белла коротко кивнула йому і прошепотіла:

— Треба прогулятися пішки до моєї схованки, — скомандувала вона. І, тримаючись за руки, ми зістрибнули з візка. 

За час моєї неочікуваної сповіді ми встигли проїхати велику відстань. Портове місто Пенефоріс складалося з чотирьох районів. Усі вони були настільки різними, що де б ти не опинився — зорієнтуватися на місцевості було неважко. Величні палаци та гострі шпилі адміністративного району Аргентума змінилися більш простими, але охайними будиночками з черленими глиняними дахами. На їхніх перших поверхах розташувалися шинки, крамнички та лавки, де виднілися товари з усіх куточків світу. Я поглянула навсібіч, вдихаючи повітря. Запаху моря майже не було. Натомість воно пахло випічкою, прянощами, хімічною фарбою для шкіри й трохи віддавало рибою. Не потрібно було довго гадати, де ми знаходимося.

— Ховаєшся в Аєрамі? — спитала я, впізнавши торговельний район міста. — Я знайшла твою нитку, навіть не спітнівши. Чи ти гадаєш, що матінка не зможе зробити те саме, якщо захоче?