Розділ 3. Мистецтво виживати

Розділ 3. Мистецтво виживати

Сонце пробивалося крізь легкі фіранки, сплітаючись у дивакуваті символи на стінах моєї спальні. За вікном лунали дзвони королівської башти. Сьогодні мав бути важливий день, але м’яка пухова подушка вперто не хотіла мене відпускати.

— Прокидайся, сонько, — прошепотів мені на вухо до болю знайомий глибокий голос із ледь помітним хрипом, і я відчула теплі губи на своїй щоці. 

У нього завжди з’являвся цей прихований хрип, коли він нервував. Обряд знайомства родин — вкрай важливий для кожної пари. У королівському палаці яблуку ніде буде впасти: збереться вся верхівка знаті. Не здивуюся, якщо Леоніда зі свитою яснооких жриць також осяє своєю присутністю цей захід. Моєї справжньої сім’ї там, звісно, не буде — не вийшли кольором крові. Зате буде матінка з сестрами, і це вже щось. 

— Вже пора? — пробурмотіла я, не розплющуючи очей. 

— Так, моя руда голубко, вже пора. Якщо ми запізнимося — мама цьому не зрадіє.

— Твоя мати зраділа б лише одному — якби я зникла з цього світу. У такому випадку здійснилася б її потаємна мрія: щоб ти одружився з блідою міллю зі шляхетного роду, — посміхнулася я, поглянувши на нього. 

Пасма смоляного блискучого волосся спадали йому на обличчя. Очі коханого усміхалися, хоча він намагався робити серйозний вигляд. 

— Не неси дурниць, Маді. Мама зі всіма така. Навіть із Вілом, хоча він її рідний син. 

— Бідний Віл. Минулого тижня, коли мене запросили на чай до замку, я випадково почула, як твоя мати назвала його при слугах запасним сином, — покривила я вустами. — Він хоч і легковажний дурник, але такого ставлення не заслуговує. 

— Ось бачиш, у цьому ти не особлива, — відмахнувся він. — Не хвилюйся, це в неї така захисна маска. Ти ще побачиш: після весілля ви станете найкращими подругами. 

— Це я не особлива? — зобразила я глибоке обурення, закусивши нижню губу. 

Він присів на одне коліно, зім’явши білу постіль, і наблизився до мене впритул. Шалений запах гарячої шкіри, заморського мускусу та рожевого перцю змішався з тонким ароматом білих півоній, змушуючи моє тіло затремтіти. Я обожнювала його ранковий запах: свіжа, випрана біла сорочка і рожевий перець зводили мене з розуму. Вдихаючи цей аромат, я повільно поцілувала його, подумавши, що ранок може стати ще кращим, якщо… Та не час для пустощів — треба зібратися. 

— Покоївка вже приготувала тобі ванну. Не змушуй стару Соломе чекати, — посміхнувся він. 

— Так, так, звісно, — пробелькотіла я, витягуючи себе з ліжка. 

Він залишив мене на самоті, кинувши останній погляд крізь шпарину в дверях. Його запах зник разом із ним, розчинившись у безмежному морі півоній, що прикрашали мою кімнату. Саме таким я й запам’ятала Алкі — усміхненим, чарівним хлопцем, закоханим у мене без тями. Коли бачиш людину востаннє, ніколи цього не усвідомлюєш. Я вже не пам’ятала смак його вуст чи блиск очей, коли він був чимось захоплений. На згадку мені залишився лише його запах. 

Я гучно чхнула, клячи настирливий сморід півоній. Завжди більше любила троянди. За етикетом палацу кожному зі знаті відводили певний вид квітів відповідно до його місця в ієрархії. Наприклад, покоївка могла прикрасити свою похмуру кімнатку лише польовими ромашками, маками чи бузком, тоді як баронеси, маркізи чи герцогині вже мали право обирати витончені лілії, альстромерії, еустоми чи хризантеми. Святим дівам та жрицям богині ставили вазони з традиційними білими айстрами чи гвоздиками. Такій приблуді, як я, виділили півонії. Звісно, від сезону до сезону цей список змінювався. Бо інакше де взяти нарциси для молодих придворних панянок восени?

І тільки королева мала право обирати троянди для оздоблення своїх покоїв та урочистих заходів. Королева квітів — лише для королівських осіб, і крапка. Нічого, коли я займу її місце, то матиму цілі сади троянд усіх кольорів та сортів, які тільки зможуть дістати мої піддані. І я ніколи не заборонятиму слугам зрізати їх для себе. Хай радують їхнє серце так само, як і моє. 

Пінна вода з пелюстками лаванди стікала по натертій червоною глиною шкірі. Пахуча багнюка змушувала тіло сяяти білизною й цінувалася у вищих колах суспільства. Якби хтось тоді сказав мені, що в майбутньому я буду приречена керувати її поставками до столиці, я б лише розсміялася. А може, ще й плюнула б у цього недоумка, щоб знав, що меле. 

— Сніданок уже подано, пані. Ваша улюблена страва — ягнятина під кисло-солодким винним соусом Емілія-Романья з гарніром.

— Ти мене балуєш, Соломе, — посміхнулася я, розчісуючи волосся. — Такими темпами я не влізу в сукню. 

— Вам знадобиться багато сил у такий важливий день, — сказала вона, допомагаючи впорядкувати мої довгі коси. 

— Сил у мене вдосталь. Поїм на прийомі, а зараз треба виглядати ідеально, — відрізала я. 

— Вибачте, що дозволяю собі зайве, але худоба вже не в моді, пані. Хоча б чаю випийте, — обережно додала вона.

— Я не питала твоєї думки, — сказала я, відбираючи в неї гребінь. — Краще подай сукню та допоможи мені вдягнутися. 

— Вибачте за мої слова, пані. Зараз усе принесу, — потупила погляд служниця.