Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Тюремний замок залишився далеко позаду, подарувавши мені на згадку свій нестерпний запах. Здавалося, що навіть стіни там просмерділи болем, брудом та  людськими відходами. Мабуть, це і є справжній запах смерті, а не ті дорогезні парфуми, що під цією назвою розливаються по кольоровим пляшечкам столичні алхіміки. Старі пройдисвіти нічого про це не знають, хоч і працюють з різними смердючими компонентами. 

Я обережно доторкнулася до вікна екіпажу. Срібна печатка завібрувала і вжалила мене, наче розгніваний лісовий шершень. Ілсе не збрехав. Магія другої сутності тримається, поки пам’ятає його дотик. Ніколи не любила ці чари. Навіщо приховувати своє обличчя перед ворогами? Вони повинні знати тебе та боятися. Хоча, тут вона стала в пригоді, нічого не скажеш.

Скільки часу протримається Ілсе в тюрмі? Молодого хлопця не можна було назвати стійким духом. Чи зможе він зберегти личину та не зламатися на допитах? В мене не було на це відповідей. Будемо вважати, що часу в нас обох немає, а отже ситуація вимагає йти на відчайдушні кроки.

Що там казав Ілсе, перед тим, як мене вивели? Каблучка повинна потрапити у руки іншої чаклунки, щоб його закляття не втратило сили? Він не казав, що це обов’язково повинна бути Делія чи матінка, отже моєю рятівницею може бути будь хто.

Я закрила очі та сконцентрувалася. Світ змінився, фарби поблякли, перетворивши вулиці та будинки на мішанину тіней та світла, крізь які спалахували барвисті нитки. Долі звичайних людей мають бляклі кольори. Синій, бірюзовий, рожевий чи навіть червоний. Але завжди бляклий та простий. Натомість, нитки чаклунів та чаклунок сяють в темряві, наче коштовне каміння на сонці. Ще є алхіміки та ворожки, вони можуть бути різними. В мене ще не було часу зрозуміти їх повністю. Та це й не були важливим. Ми з ними ніколи не були друзями, скоріш іноді мали спільні інтереси.

З мішанини кольорових вихорів, я обрала одну яскраво срібну і, потягнувши за неї, прошепотіла:

- Арабелла, почуй мене.

- Мадж? – здивовано сколихнулися тіні, - Ти жива? Що вчора сталося? Принц Алкінестр справді загинув чи це все порожні чутки?

- Белло, немає часу. Мені потрібна допомога.

- Тобі? Моя допомога? – розсміялася темрява, - А ти нічого не переплутала? Ми ніби ніколи не товаришували. Останнім часом ти вела себе як справжнє стерво - стала гіршою за матінку.

- Маджері!

Я здригнулася, від неочікуваного крику тіні з іншої сторони екіпажу. За мою власну нитку хтось наполегливо тяг, воліючи привернути увагу.

- Делія, зараз не до тебе, - відмахнулася я від старої подруги та сконцентрувалася на нитці Белли.

- Розбитого глечика вже не склеїти. Повір, якщо я звернулася до тебе - то варіантів в мене обмаль.

- Не роби цього! – крикнула примарна Делія. Тіні роздулися, химерно повторюючи її розгніване обличчя.

- А хто це там ще говорить? Наша мамина улюблена лялечка Адель? – зацікавилися з іншої сторони.

- Так, вона вмовляє мене з тобою не зв’язуватися, - підтвердила я.

- Все, як в давні часи. Передай їй привіт! – розсміялася примарна Арабелла, - Вона сильно злиться?

- Не при собі від люті, - сухо відповіла я.

- Ти завжди знала, як мене вмовити, - трохи подумавши відповіла Белла, - Що треба робити?

Дідько! А Делія молодець. Завжди вміла з’явитися в потрібному місці і в потрібний час, не здогадуючись, як мені допомагає. Без її присутності вмовляти норовливу Арабеллу прийшлось би довше.

- Я їду в старому сірому екіпажі по вулиці Рю Де Форца, прямуючи до центру. Зустрінь мене на розі Форца та Сеппі, там де починається торговельна площа, та відкрий двері екіпажу.

- А сама ти чого не можеш? – здивувалася примарна чаклунка.

- Якщо б могла, то не просила би, - крізь зуби відповіла я, - Так, що? Зробиш це для мене?

- Для тебе – ні, але щоб позлити крихітку Адель – залюбки, - злостиво промуркотіли тіні.

- Маджері, заклинаю - не роби цього. Ти все зіпсуєш. Ця відступниця не зможе тобі допомогти, а ми з матінкою.., - почала свою звичайну проповідь Адель.

- Ви з матінкою сховаєте мене в якомусь занюханому монастирі на краю світу і подбаєте, щоб я ніколи з нього не вибралася. Я дуже здивуюся, що в порті Пенефоріса зараз не чекає судно, яке доправить мене на якійсь віддалений острів серед моря Нанджи.

Тіні обурливо сколихнулися, але не відповіли. Я вгадала. Саме такий план і придумала голова Святого престолу, щоб врятувати мене. А Ілсе.. Такі, як він, завжди будуть розмінною фігурою, яку можна втратити заради більшої перемоги. Хлопця свідомо прирекли на смерть, пославши замінити мене в тюрмі. В цьому я вже не сумнівалася.

Я відкрила очі. Промені ранкового сонця засліпили мене і від цього очі стали мокрими. Змахнувши сльозу та витерла руку об камзол Ілсе. Гарний час, щоб поплакати, коли ніхто не бачить і не впізнає тебе за іншим обличчям, але якось було не на часі. Який зараз в цьому сенс? Поридати над розбитим серцем та втраченою долею в мене буде ще вдосталь довгих вечорів. Якщо я доживу до них.