Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Розділ 2. Крізь тіні до зірок

Тюремний замок залишився далеко позаду, подарувавши мені на згадку свій нестерпний запах. Здавалося, що навіть стіни там просмерділи болем, брудом і людськими відходами. Мабуть, це й є справжній запах Смерті, а не ті дорогезні парфуми, які столичні алхіміки розливають по кольорових пляшечках під цією назвою. Старі пройдисвіти нічого про це не знають, хоч і працюють із різними смердючими компонентами. 

Я обережно доторкнулася до вікна екіпажу. Срібна печатка завібрувала й ужалила мене, наче розгніваний лісовий шершень. Ілсе не збрехав: магія другої сутності тримається, поки пам’ятає його дотик. Ніколи не любила ці чари. Навіщо приховувати своє обличчя перед ворогами? Вони повинні знати тебе й боятися. Хоча тут вона й справді стала в пригоді — нічого не скажеш.

Скільки часу протримається Ілсе в тюрмі? Молодого хлопця не можна було назвати стійким духом. Чи зможе він зберегти личину й не зламатися на допитах? У мене не було відповідей. Будемо вважати, що часу в нас обох немає, а отже ситуація вимагає відчайдушних кроків.

Що там казав Ілсе перед тим, як мене вивели? Каблучка повинна потрапити до рук іншої чаклунки, щоб його закляття не втратило сили? Він не казав, що це обов’язково має бути Делія чи матінка, отже моєю рятівницею може стати будь-хто.

Я закрила очі й зосередилася. Світ змінився: фарби поблякли, перетворивши вулиці та будинки на мішанину тіней і світла, крізь які спалахували барвисті нитки. Долі звичайних людей мають бляклі кольори — синій, бірюзовий, рожевий чи навіть червоний. Але завжди бляклі й прості.

Натомість нитки чародійок та магів сяють у темряві, наче коштовне каміння на сонці. Є ще алхіміки та ворожки — їхні барви можуть бути різними. У мене ще не було часу зрозуміти їх повністю. Та це й не було важливим: ми з ними ніколи не були друзями, хіба що іноді мали спільні інтереси.

З мішанини кольорових вихорів я обрала одну яскраво-срібну й, потягнувши за неї, прошепотіла:

— Арабелла, почуй мене.

— Мадж? — здивовано сколихнулися тіні. — Ти жива? Що сталося вчора? Принц Алкінестр справді загинув, чи це лише порожні чутки?

— Белло, немає часу. Мені потрібна допомога.

— Тобі? Моя допомога? — розсміялася темрява. — А ти нічого не переплутала? Ми ніби ніколи не товаришували. Останнім часом ти поводилася як справжнє стерво — гірша навіть за матінку.

Я закусила губу. Правду каже відьма — було таке. Пиха — моє прокляття, яке я вже почала відпрацьовувати.

– Маджері!

Я здригнулася від неочікуваного крику тіні з іншого боку екіпажу. За мою власну нитку хтось наполегливо тягнув, намагаючись привернути увагу.

— Делія, зараз не до тебе, — відмахнулася я від старої подруги й зосередилася на нитці Белли.

— Розбитого глечика вже не склеїти. Повір, якщо я звернулася до тебе — то варіантів у мене обмаль.

— Не роби цього! — крикнула примарна Делія. Тіні роздулися, химерно повторюючи її розгніване обличчя.

— А хто це там ще говорить? Наша мамина улюблена лялечка Адель? — зацікавилися з іншого боку.

— Так, вона вмовляє мене не зв’язуватися з тобою, — підтвердила я.

— Все, як у старі часи. Передай їй привіт! — розсміялася примарна Арабелла. — Вона сильно злиться?

— Не при собі від люті, — сухо відповіла я.

— Ти завжди знала, як мене вмовити, — трохи подумавши відповіла Белла. — Що треба робити?

Дідько! А Делія молодець. Завжди вміла з’явитися в потрібному місці й у потрібний час, навіть не здогадуючись, як мені допомагає. Без її присутності вмовляти норовливу Арабеллу довелося б значно довше.

— Я їду в казенному сірому екіпажі по вулиці Рю Де Форца, прямуючи до центру. Зустрінь мене на розі Форца та Сеппі, там, де починається торговельна площа, й відкрий двері екіпажу.

— А сама ти чому не можеш цього зробити? — здивувалася примарна чародійка.

— Якби могла, то не просила б, — відповіла я крізь зуби. — То що? Зробиш це для мене?

— Для тебе — ні, але щоб позлити крихітку Адель — залюбки, — злостиво промуркотіли тіні.

— Маджері, заклинаю — не роби цього. Ти все зіпсуєш. Ця відступниця не зможе тобі допомогти, а ми з матінкою… — почала свою звичну проповідь Адель.

— Ви з матінкою сховаєте мене в якомусь занюханому монастирі на краю світу й подбаєте, щоб я ніколи з нього не вибралася. Я дуже здивуюся, якщо в порту Пенефоріса зараз не чекає судно, яке доправить мене на якийсь віддалений острів серед моря Нанджи.

Тіні обурливо сколихнулися, але не відповіли. Я вгадала: саме такий план і придумала голова Святого престолу, щоб урятувати мене. А Ілсе… Такі, як він, завжди лишаються розмінною фігурою, яку можна втратити заради більшої перемоги. Хлопця свідомо прирекли на смерть, пославши замінити мене в тюрмі. У цьому я вже не сумнівалася.

Я розплющіла очі. Промені ранкового сонця засліпили мене, й від цього вони стали мокрими. Змахнувши сльозу, я витерла руку об камзол Ілсе. Гарний час, щоб поплакати, коли ніхто не бачить і не впізнає тебе за іншим обличчям, але якось було не на часі. Який тепер у цьому сенс? Поридати над розбитим серцем та втраченою долею в мене ще буде вдосталь довгих вечорів. Якщо я доживу до них.