Розділ 1. Гра з масками

Розділ 1. Гра з масками

Десь далеко били монастирські дзвони, сповіщаючи південне місто про початок нового дня. Ранковий вологий весняний холод пробирав до кісток, закрадаючись у саме серце. На диво, його крижані обійми виявилися корисними: коли ти замерзаєш, то всі інші думки стихають разом із тілом. Біль та відчай відступають, і в голові лишається лише одне — як не померти в цій темній камері.

Близькість моря відчувалася навіть тут, за міцними стінами тюремного замку. Волога з повітря збиралася на жовтому камені стін і цівками стікала на брудну, притрушену старим сіном підлогу. Якщо хтось думає, що королівські каземати відрізняються від будь-яких інших, то він жорстоко помиляється. 

Не те щоб я знала багато подібних місць, але для простого народу слово «королівський», у якому б контексті воно не вживалося, чомусь асоціюється лише з коштовностями, золотом та розкішшю. Так ось, можу запевнити: сталева діва тут не з золота, а диба не обтягнута розшитою діамантами парчею. Слава богині, поки мала можливість лише краєм ока побачити ці шедеври технічної думки. Час грає не на мою користь. Усе ще може бути попереду…

Сталеві двері скрипнули, відволікаючи мене від сумних думок про бентежне життя, і пролунав бас тюремника:

— Підйом, відьмо. До тебе візитер.

— Не може бути! Ти вижив і повернувся за мною! — ледь втрималася я від крику.

У темному дверному отворі з’явилася постать у каптурі, і десь глибоко заблищав промінь надії. Якщо він вижив, то не може мене тут покинути. Просто не має такого права.

— Ти гарно попрацювала, щоб цього не сталося, клята відьмо, — смачно сплюнув дебелий вартовий на брудну, засалену підлогу.

Чоловік зробив кілька кроків, відкинувши сірий каптур. Ледь спалахнувши, проблиск надії згас. На білу шкіру візитера впали бляклі промені світла, які з трудом пробивалися крізь решітку на вікні. У мене опустилися руки.

— Авжеж, це ти, Ілсе, — прошепотіла я. — Яка ж я дурепа… Ніхто не може вижити, коли шмат скелі зносить у прірву.

Хлопець прибрав із чола смоляне волосся й мовчки поглянув на вартового. Той коротко кивнув і зачинив за собою двері тюремної камери. Щойно ми залишилися на самоті, Ілсе схопив мої захололі руки та швидко зашепотів:

— Нічого не бійся. Матінка з Адель вже працюють над твоїм звільненням.

— Яка з цього користь? — спалахнула я. — Вів’єн у будь-якому разі відправить мене на вогнище. Їй вистачило б і меншого приводу, а тут подарунок долі — смерть улюбленого синочка!

— Тихіше, тихіше, — благав він, затуляючи мені рота рукою. — Не все ще втрачено. У нас є беззаперечні свідчення, що не твоя магія призвела до загибелі принца.

— Візниця наважився заговорити? — не повірила я й одразу спохмурніла. — Немає сенсу чекати від нього правди. Він служить королю і не дасть свідчення на мою користь.

— Так би й сталося, якби королева Вів’єн встигла накласти на нього свої руки. Але ми були швидшими, тож шанс є.

— Він у матінки? Вона його розговорила? — вигукнула я.

— Вона й мертвих може розговорити. Ти ж знаєш її можливості, — криво усміхнувся Ілсе.

Мені було не до сміху. Матінка може й має неабияку владу, проте страх перед владою — велика проблема. Простий народ радше злякається розгніваного королівського лицаря, ніж привида чи старих кісток, які вирішили прогулятися його вітальнею. Такі вже часи. Нічого святого.

Про справжню магію забули, і її більше не вважають загрозою. Більшість відьом давно сховалися за сірими каптурами, які подарувала їм нова віра в яснооку богиню. Демони покинули наш світ, не витримавши боротьби з силами світла, а інших стародавніх міфічних створінь можна зустріти лише у зовсім віддалених, безлюдних місцях.

Натомість світ заполонили всюдисущі алхіміки з їхніми еліксирами та пентаклями, механіки, які створюють усе нові й нові машини для мануфактур і заводів. І лише королівська влада, як була основною силою, так і залишилася. Король помер — хай живе король!

Малих дітей уже не налякати байками про потойбічних істот, а від драконів залишилася лише згадка у вигляді коштовних барвистих самоцвітів, які насправді не мають до цих величних створінь жодного відношення. Проте матінка є матінка. У її сивинах ховаються численні приховані таланти та секрети.

— Так, вона така, — прошепотіла я. — То що ж мені, просто сидіти й чекати, доки все вирішиться?

— Ні, — похитав він головою. — Тобі не можна тут залишатися. Якщо ми здобудемо перевагу в суді, то твої шанси дожити до останнього слухання — нульові.

— Згодна. Якщо я випадково загину, довести мою провину буде простіше, — покривила я вустами.

Хоч ми з королевою й на дух одна одну не переносимо, мушу віддати їй належне — в її діях завжди присутня логіка та раціоналізм. Іноді вони відверто перекручені, але краще вже так, ніж як у тюхтія-короля. Звичайно, якщо відьма мертва, то й доводити нікому нічого не потрібно. Можливо, за інших обставин ми могли б стати близькими подругами. Так казав Алкі. Але не судилося. Наші стільці завжди стояли по різні боки столу, як і наші інтереси.