Світло, що залишається з нами

Лучик піднімався все вище і вище. Його сяйво розливалося над Веселим Лісом, як рідке золото, проникаючи в кожну нірку, на кожну гілочку, в кожне серце. Він став таким яскравим, що зірки на небі ніби привітно підмигнули йому у відповідь.

— Дякую, друзі! — пролунав його голос, схожий на тихий дзвін весняного струмка. — Тепер я знаю, що навіть найменший ліс може сяяти сильніше за цілий Чумацький Шлях, якщо в ньому живуть справжні друзі.

Косолапик, Вухастик і Рижуха стояли, задерши голови вгору. Вони не сумували, бо відчували: Лучик не йде назавжди.

— Дивіться! — прошепотіла Рижуха.

На місці, де стояв Лучик, залишився маленький, ледь помітний відблиск. Він опустився на стару сосну, під якою друзі звикли збиратися, і застиг там маленькою іскрою.

— Що це? — запитав Вухастик, обережно торкаючись дерева лапкою.

— Це наш «ліхтарик надії», — мудро відповів Косолапик, знову почухавши носа. — Тепер, навіть якщо хтось з нас засумує або якщо настане темна ніч, ми будемо знати: світло є в нас самих.

Відтоді у Веселому Лісі багато що змінилося. Колючка перестав буркотіти й тепер радо ділився своїми вишиваними хустинками. Тихоня став головним ліхтариком-майстром, і вечорами він розвішував свої дивовижні шишки так, що весь ліс здавався чарівним палацом.

А наші троє друзів? Вони залишилися собою.

Вухастик так само розповідав неймовірні історії, від яких вуха ходили ходуном.

Рижуха все так само була найрозумнішою, але тепер ніколи не забувала спитати поради в інших.

А Косолапик… ну, Косолапик так само обожнював мед. Але тепер він завжди залишав трохи для того, хто міг заблукати в лісі, бо знав: найсмачніше — це те, чим ти ділишся.

І якщо ви коли-небудь будете йти через старий ліс, де пахне травами, медом і де шелестять столітні дерева — зупиніться на мить. Можливо, ви почуєте десь зовсім поруч тихий, щирий сміх. Це сміються друзі, які знають головну таємницю світу: поки ми тримаємося за руки, жодна темрява не страшна, а будь-яка казка триватиме вічно.

Веселий Ліс продовжував жити, сміятися і співати, зберігаючи в собі тепло, яке подарували йому друзі.

Кінець.