Свято радості

Лучик, цей дивний гість з неба, виявився не просто маленьким чоловічком, а справжнім колекціонером моментів. Він пояснив друзям, що з кожною щирою посмішкою, з кожним добрим словом у Лісі він трохи підростає і стає яскравішим.

— Ви знаєте, — сказав Лучик, поглядаючи на Косолапика, — у нас на зірках зовсім не готують такого меду. Ми лише ловимо відблиски сонця у росі.

Косолапик, недовго думаючи, простягнув йому ложку свого фірмового ласощів. Лучик обережно лизнув її, і раптом… він не просто засяяв, він почав підніматися над землею, ніби наповнюючись теплом!

— Ого! — вигукнув Вухастик, махаючи своїми довгими вухами, щоб втримати рівновагу від здивування. — Ти зараз злетиш!

— Але ж ще зарано! — вигукнула Рижуха. — Мудрунка казала, що справжня магія стається тільки тоді, коли ми всі разом беремося за велику справу.

Раптом до галявини почали стікатися інші мешканці Лісу. Прийшов той самий Колючка, який тепер носив на голках не лише старий капелюх, а й пучечки польових квітів. Прийшов Барсучок Тихоня з ліхтариками, які він майстерно вдосконалив.

— Друзі, — звернулася до всіх Рижуха, — якщо Лучик живиться нашим сміхом і добром, то давайте влаштуємо такий вечір, щоб він зміг повернутися до своєї зірки найяскравішим гостем!

І тут почалося справжнє свято! Вухастик почав розповідати такі кумедні історії про свої «вухаті» пригоди, що навіть старий Дуб зашелестів листям від сміху. Косолапик, забувши про сором'язливість, почав показувати «ведмежий танець», від якого земля ледь не дрижала, а Тихоня запалив усі свої ліхтарики одночасно.

Ліс перетворився на казку. Всюди пахло чебрецем, медом і вечірньою прохолодою. І в центрі всього цього, серед щирого сміху та українських пісень, Лучик ставав дедалі яскравішим. Він уже не був прозорим — тепер він сяяв кольорами весняного світанку.

— Я пам'ятатиму вас вічно, — прошепотів він. — Ви — найкращі майстри справжньої радості, яких я бачив у цьому всесвіті.