Гість з іншого боку хмаринки

У Веселому Лісі панувала тиша, порушувана лише похропуванням Косолапика, який вмостився під кущем ожини. Вухастик і Рижуха сиділи поруч, розглядаючи краплини роси на листі.

Раптом небо над лісом дивно блиснуло, наче хтось розсипав жменю золотих іскор. А за мить на саму галявину, прямо перед носом у ведмедика, щось впало. Це був не камінь і не шишка. Це було щось... сріблясте, сяюче і дуже розгублене.

Косолапик підскочив так швидко, що перекинув глечик з залишками меду:

— Ой! Хто це? Смачний сюрприз чи небезпечний?

Перед друзями стояв маленький чоловічок, схожий на прозору хмаринку, вбраний у каптанчик з променів сонця. Він тремтів і ледь чутно пищав, як старе сухе листя.

— Ви… ви розмовляєте? — пропищав гість. — Я — Лучик. Я просто летів повз, щоб підсвітити вечірній туман, але мій промінчик зламався… Тепер я не можу повернутися додому, на вечірню зірку.

Вухастик підійшов ближче, обережно торкнувшись вушком до сріблястого плеча Лучика:

— Не бійся! У Веселому Лісі не залишають у біді, правда, друзі?

Рижуха швидко забігала навколо, роздумуючи:

— Якщо він світиться, значить, йому потрібне світло. А якщо він з неба, то, можливо, йому треба піднятися вище, ближче до зірок?

Косолапик почухав потилицю і видав свою «наймудрішу» думку:

— Може, його треба просто добре нагодувати? Може, він зголоднів і тому потьмянів?

Лучик сумно посміхнувся:

— Я їм лише доброту та сміх. Це те, що змушує мої промені сяяти…

Друзі перезирнулися. Вони вже знали, що це таке — ділитися радістю!