Гість (новорічна фантастична казка)

  Зайцевух суворо глянув на Котокрила. Зберігати суворість, однак, було дуже важко - Котокрил мав особливо кумедний вигляд, коли його бешкетні, блискучі очі винувато кліпали на обличчі, з якого майже ніколи не зникала широчезна, без переднього зуба, усмішка. 

 - Але ж, хлопче, ти побив рекорд за розбишацтвами, який тримався понад чотириста років! Навіть цікаво, як тобі це вдалося?

  - Ви не повірите, пане Розпоряднику, - Котокрил енергійно замахав хвостом, - але я хотів якнайкраще. Ось, наприклад, вчора - маленька Рибоспинка забруднилася морозивом і розплакалась, хіба ж міг я просто пройти повз? І така мені дяка.

  - Але навіщо було так кидатися вилизувати малу, що її нянька зомліла від страху?

  - Та ж мала так голосно кричала, а так відразу замовкла, може й злякалася… чогось. А позавчора то й взагалі непорозуміння вийшло - я допоміг прополоти сусідці город, а вона…

  - Вона тут таке влаштувала, навіть мені винувато було. Ти повиривав усі її саджанці огідорів! Навіщо ти взагалі туди поліз, якщо геть не тямиш в рослинах?!

  - Я ж не знав, що то вони - там все виглядало однаково. І я її попереджав, що городи - то не моє, але вона причепилася, щоб я користь приносив, а не шкоду. Я старався.

 - Ох ти ж і фрукт - на все є відмовки. Ходімо, хлопче, зі мною - цього року бути Гостем тобі.

 - А чому зразу я? - вушка з китицями обвисли. 

 - Тому що така традиція. Не бійся, ти ж навіть не знаєш, може тобі сподобається.

  - Охо-хо, - сумно не погодився Котокрил, - я не боюся, але ж ви самі бачите до чого призводить моя діяльність.

  - Не ти перший, Котокриле. Завжди гостем обирають найхуліганистого - мабуть, в цьому є якийсь глибокий розрахунок.

  - То це покарання?

  - Потім про це поговоримо, відкрутитися тобі все одно не вдасться. Тож, вдягай капці та пішли.

 Котокрил натягнув капці-прибирайки і побрів за Зайцевухом. “Не був би ти Розпорядником, я б за тобою не йшов, а біг, а ти б від мене тікав… але недовго”, - злостиво думав Котокрил дорогою. 

 З напівтемного коридору, що світився різнобарвними ліхтарями вони вийшли у внутрішній дворик. По лівий бік якого тягнулася величезна галявина, на якій росли кущі мрійних коробочок. Це була найцінніша культура Країни Мрій - вони всі були різні навіть з одного куща, ніхто не знав, що визріє всередині, але всі до єдиної мали бути доглянуті. З цим найкраще справлялися Равликани та інші слимакоптахи, які повільно переповзали від одного кущика до іншого, дбайливо стежачи за кожним листочком. В своїх мушлях вони тримали все необхідне: лієчку, садові грабельки та лопатки, брязкальця, збірки добрих казок та сопілки. Котокрил, однак, гидливо поморщився - його б нізащо не схопили, якби він не послизнувся на доріжці зі слизу. Йому ще було невтямки, що це - доля, від якої не втечеш, як би прудко ти не бігав. Або літав.

 - Це, як ти знаєш, мрійні коробочки. Гість повинен весь готовий врожай доставити за призначенням, - перебив Зайцевух розмірковування Котокрила.

 - Про коробочки знаю, але навіщо вони, що там всередині і куди їх доставляють мені так ніхто і не сказав. Їх ще ніхто ніколи не отримував!

 - Отримував, Котокриле, але вони про те не знають, бо не настав той час, - загадково зауважив Зайцевух.

 Котокрил хмикнув, але зацікавився і йшов за Зайцевухом вже без задніх думок, пильно роздивляючись навкруги. Вони пройшли дворик і зайшли в галерею кімнат. Перша, погано освітлена кімната видалася пустою. Котокрил не помітив у ній нічого цікавого і хотів швидше пройти, але Зайцевух м’яко його зупинив, притримавши за руку. 

 - Тут треба затриматися на якийсь час - нас сканують і підганяють тобі швидкість та інші потрібні для Гостя властивості, - прошепотів Зайцевух.

 - Я й так швидкий, - теж пошепки заперечив Котокрил.

 - Не для Гостя.

 За декілька хвилин вони ввійшли в навчальну кімнату. Котокрилу стало трохи недобре, коли він побачив силу силенну розвішаних таблиць та плакатів, але Зайцевух, не зупиняючись, пішов далі. Котокрил полегшено видихнув і поспішив за Розпорядником. “Всі, як один, - посміхнувся про себе Зайцевух, - вчитися їм - найстрашніша в світі штука. Але ми сюди ще повернемося, розбишако.”

 Врешті вони підійшли до величезної білої стіни, яка була в малесенькій кімнатці поряд з навчальним класом. Перед нею Зайцевух зупинився, заклавши руки за спину і, постоявши так якийсь час із задертою головою, повернувся нарешті до Котокрила. Той теж подивився вгору - стіна височіла й височіла і, хоч кімната мала стелю, але стіна при цьому справляла враження безкінечної.

 - А що це таке ти, звісно ж, не знаєш, - сказано було не запитально.

 Котокрил з цікавістю подивився на Зайцевуха і простягнув руку до стіни - було в ній щось таке…

 - Можна? - попросив він дозволу, коли кінчики його пальців були вже в міліметрі від неї.

 - Авжеж, сміливцю, - посміхнувся Зайцевух.

 Котокрил торкнувся стіни…

 Його пальці наче присмоктало, по руці поповзла біла туманиста маса, немов обнюхуючи - було лоскотно. Пальці все не відпускало і коли Котокрил вже впрів від страху, маса швидко втягнулася назад, а пальці відпружинило м'яким поштовхом. Лише тепер він повернувся і сердито подивився на Зайцевуха - міг би й попередити.

 - Ти все одно б поліз, особливо якби я тебе відмовляв, - усміхнувся той, - це всього лиш пропускний контроль. Перехід відкривається один раз на рік і ти повинен бути готовим ввійти в нього, не згаявши ні секунди. І так само повернутися, Котокриле, не запізнившись ні на мить. Але Пухнастороги і не дадуть статися такій біді.

 - Навіщо усе це? - все ще сердито буркнув Котокрил.

 - Бо так робили всі Гості до тебе. Пішли, розкажу, що маєш робити і ти.

  Вони повернулися до погано освітленої кімнати, де Котокрила сканували. Цього разу ніби в інше приміщення зайшли - звідусіль яскрава ілюмінація  і ще, навколо Котокрила заметушилися Білкоріжка та Ласкоплюх, швидко вдягаючи його у червоний з широкими полами скафандр та маскувально-носогрійну бороду. В цьому всьому Котокрил перетворився на незграбного гіганта.