Гість

Він сидів за столом в читальному залі та пив чай. Той самий, що його заварювала Марія Іванівна щоранку з карпатських зборів, щоразу додаючи до «рецепту» щось нове. Те, що змушувало кожний наступний день дихати чимось особливим, відрізнятись від попереднього. Це перетворювало ланцюжок спогадів в переплетіння запахів. Коли пахло чебрецем, коли м’ятою...

Сьогодні пахло... соломою.

Той специфічний запах дешевого чаю зі студентською столової. Ніби хтось заварив віник. Кирило навіть спинився біля столу, за яким в шафці ховався електрочайник. Проте бабусі на місці не було, тож і уточнити причину такої дивної зміни було ні у кого. 

Може, просто встала не з тієї ноги. Або травки закінчилось, і довелось заварювати, що є. А на дні заначки завжди залишається найгірше.

- Кирило?

Незваного гостя в читальному залі чоловік помітив не зразу. Бібліотека на Кирилівській не була особливо популярною. По правді, тут збирались великі групи людей виключно в ті періоди, коли її орендували для якихось подій. У звичайні будні частіше заходили ті, хто шукав не книги. 

- Да, ви до мене? – запитав він. І, після того, як гість схвально хитнув головою, направився до нього, повз ряди стелажів. Телефон дзвякнув ще на підході, і Кирило на ходу дістав його з кишені, щоб перевірити повідомлення в месенджері. 

- Михайло, - назвався гість. Кирило потис простягнуту руку, хитнув головою, виказуючи невербальне «приємно познайомитись». В голос це говорити вже багато років здавалось дещо занадто претензійним.

Михайло покачав головою.

- Ви, як і всі ці діти, - було щось в його посмішці. Емоція лише трохи торкнулась куточків губ, відізвалась ледь помітним рухом по сивій бороді, - залежні від всіх своїх... «ганжетів».

- Гаджетів, - механічно виправив Кирило. Михайло всміхнувся ширше, цього разу навіть показавши зуби. Рівні та майже неприродно білі. 

- А я як сказав? – він запитав настільки щиро, що Кирило все-таки посміхнувся. Він тихо хмикнув і хитнув головою. Не важливо. Те, що для молодшого покоління було максимально очевидним, природнім... для деяких представників старшого все ще було темним лісом. Хтось хотів вчитись. Хтось вже не вважав за потрібне. 

- Не важно, - відмахнувся Кирило, відсовуючи стільця, щоб сісти поруч з гостем. Від чашки – однієї з набору Марії Іванівни, - віяло тим самим завареним віником, що якось непомітно зайняв весь простір бібліотеки. Хоч провітрюй, - то ви в місті недавно?

Кирило криво всміхнувся. Було не так багато причин, чому приходили саме до нього. Але плітки ще не встигли донести, що хтось його розшукує. Це могло означати лише одне - що Михайло зійшов з потяга... ну, скажімо, дві години тому. Якщо він видався хоча б скількись підозрілим на вокзалі, якщо привернув увагу хоча б когось... завтра зранку вовкулаки знатимуть про нього все. А, значить, знатиме і спільнота.  

Одна доба. Невеликий зазор часу на те, щоб встигнути. Наприклад, завітати до знахаря. 

Михайло кивнув. 

- Проте я не вперше в Києві, - і, у відповідь на німе запитання Кирила, чоловік продовжив, - це були роки, хлопче... десятиріччя, - Михайло окинув поглядом приміщення бібліотеки. Воно було старим, в дечому навіть все ще радянським. Хоча Марія Іванівна і поступово проводила якісь зміни, - замінила всі стелажі, столи в читальному залі... деяким радянським духом все ще тягнуло. Дивним чином, найбільш виразною прикметою був напис на вікні – «в бібліотеці безкоштовний wi-fi». Спроба бути сучасним, що тільки видавала, наскільки ти далекий від теперішнього. Як слово «ганжети». 

- Місто не впізнати, - продовжував говорити Михайло, - ніби на чужині. Скрізь ці вивіски, кав’ярні... молодь на самокатах. На цих ще... бачили такі – колесо з педалями? – чоловік всміхнувся, - смішне таке. Жужжить. Навушники в вухах, окуляри на пиці, - він коротко закотив очі, - чого тільки не придумають.

Кирило хмикнув.

І як відповідати на подібні роздуми? «Так, світ змінюється». Вигадують нове, щось залишається на роки, щось відмирає після одного сезону. Хочеш – слідкуй. Не хочеш – не дивуйся. 

- То що потрібно? – нагадав Кирило, відкидаючись на спинку стільця, - Любовні зілля не варю. Бо то фігня, - додав він, всміхаючись ширше. 

- Яким би простим було життя, якби мені було потрібне саме воно, - повільно проговорив Михайло. Він взяв чашку за ручку, але так і не підняв. Кирило звернув увагу на те, що вона все ще була повна. Це було навіть дивно. На його пам’яті чай Марії Іванівни ніколи увагою не обділяли. Жінка знала і що заварити, і коли, і кому... Щоб легше вчилось, щоб не хотілось спати, або навпаки, щоб розслабитись. Щоб затримати гостя. Або щоб прогнати незваного.

- Я планую залишитись в місті, - щось в його тоні все-таки змінилось. Михайло перейшов до діла, - Але хотілось би, щоб мене не турбували. Я, знаєте, не просто так обрав зиму, щоб приїхати. Доки спільнота навіїв спить, містом шниряють тільки сіроманці... ви смієтесь, щось не так?

Кирило похитав головою.

- Ні, що ви, продовжуйте.

- Тож мені потрібні ці кілька місяців тиші, щоб освоїтись, - його погляд був важким, ніби чоловік намагався видивитись щось на обличчі Кирила. Проте останній тільки ледь помітно всміхався. 

- Вам треба збити вовків з вашого сліду, - Михайло кивнув, тож знахар продовжив, - як щодо відьом? 

- З Шабашем я домовлюсь.

Щодо цієї заяви у Кирила було багато сумнівів. Та кожен має право робити, що хоче. Переходити дорогу Київському Шабашу, який за останні роки виріс щонайменше на третину, а Верховна Відьма за сумісництвом була генеральною директоркою однієї з найбільших софтверних компаній України, було ідеєю далекою від геніальності. Принаймні з точки зору Кирила. Але що йому, маленькому локальному знахарю, знати. 

Цікаво лише з якого бункеру цей Михайло виліз. 

- Ваше діло, - Кирило кивнув, - як щодо навіїв, що не сплять взимку? – запитав він. І, помітивши тінь сум’яття в очах Михайла, продовжив, - це велике місто, Михайло. Ніхто не спить всю зиму, часу немає.