56. Доленосне рішення

Доводиться протерти мокрі очі, щоб нарешті прочитати листа від чоловіка, почуття до якого досі не згасли, бо для цього потрібно багато часу. Його почерк впізнаю одразу. Знаю його ще відколи Нестор написав свою адресу у день нашої першої зустрічі. Згадки про це викликають одночасно ностальгію та журбу.

“Олесю, щойно закінчився суд, і найперше, що я роблю, це пишу тобі цього листа, хоча й текст до нього продумав ще заздалегідь. Не писав раніше, бо мав надію, що пощастить уникнути ув’язнення, і ми зустрінемося особисто. Однак цього наразі не станеться. 

Ти випадково трапилася мені на шляху. Я навіть досі дивуюся тому, що запропонував посаду няні чужинці без жодних рекомендацій. Щось наче підказувало, що необхідно дати тобі шанс, і я не пошкодував, що прийняв таке рішення. Ти весь час виявляла турботу й уособлювала стільки тепла, наче була частиною нашої родини. І саме завдяки тобі мені вдалося усвідомити, чого хочу від життя насправді, і яка жінка мені потрібна. Можеш побачити її у дзеркалі.

Я багато спостерігав за тобою, Олесю, перед тим як це зрозуміти. І навіть, пробач, порівнював зі своєю законною дружиною. До речі, туга через її смерть у мене не скоро пройде. Однак я приволік до відповідальності справжніх винуватців трагедії, а ще ти маєш знати таку важливу річ — моя любов до Діни стухла ще після народження Емми. Надалі я весь час почувався самотнім і лиш дарма задовольнявся пустими надіями, що у нас з дружиною все налагодиться. А коли у нашому будинку з’явилася няня — я второпав, що сімейне щастя з Діною перетворилося на фарс, і насправді у мене виникають почуття до тебе, хоча й я намагався цьому протистояти. 

На жаль, у нас було мало часу. Але на кілька митей я таки встиг відчути себе щасливим поруч з тобою й побачив, що це взаємно. А чи матиме це значення для майбутнього — чи то спільного, чи для кожного окремо, — вирішувати лише тобі. Сподіваюся, ти переселишся у мою оселю й разом з Еммою зустрінеш мене, коли прийде час. Про своє рішення сповісти за номером на звороті.

Той самий чоловік, про якого ти казала: “нас розділяє всього десяток сіл”. Хочеться бути ближче, але я зрозумію, якщо приймеш рішення забути про мене.”

Спиною підпираючи двері, тримаю папір у руках, що тремтять, й сильно закушую щоки зсередини. Пропозиція Нестора надто несподівана, і від цього я зовсім розгублена. Тільки нещодавно прийняла рішення забути про Демченків, як знову отримала квиток до їхнього життя. Ще й на яких правах! Нестор бажає, щоб я переїхала у його будинок, а головне — він зізнався, що має до мене почуття. Хіба не про це я мріяла? Чому тепер сумніваюся, чи варто погоджуватися. Причиною є тих клятих триста шістдесят п’ять днів, що нас розділятимуть, а ще мої особисті плани. Я ж не завершу навчання, якщо переїду у Градськ!

З неабиякою важкістю на серці тричі перечитую листа, намагаючись винести з нього щось нове та прийняти правильне рішення. Те, чого я жадаю насправді, суперечить тому шляху, який подумки собі проклала. Мої внутрішні терези порушуються то в один, то в інший бік, поки тверезий розум сперечається з серцем. У цей час ноги самі приводять до скриньки, тієї самої бархатової темно-червоної, де чекають свого часу передбачення. 

Через щілину рука пірнає у замкнений темний простір й хапає доленосне посилання долі, яке вирішить все за мене. Ніяк не можу наважитися прочитати зміст. Боюся, що передбачення скерує обрати не те, чого хочу насправді. А тоді навіщо взагалі довіряю долі своє життя? Я завжди так чиню, немов не здатна взяти на себе відповідальність за прийняте рішення. Але цього разу вирішуються вкрай важливі речі, тож спиратися на випадковість й молитися, щоб моє бажання збіглося з надписом на якомусь вбогому папірчику, просто не маю права. І взагалі, досить вже займатися цією нісенітницею. 

Подумки сварю себе, а тоді підхоплюю скриню й, відчинивши вікно навстіж, відпускаю у вільне падіння паперових “птахів”. При цьому відчуваю полегшення, наче позбавилася важкезного тягаря. А вже згодом набираю номер, що на звороті листа й чую голос Панаса — товариша Нестора. А через три години він вже й зустрічає мене на вокзалі Градська й везе до знайомої вулиці, де знаходиться оселя його друга. 

— Нестор буде щасливий дізнатися, що ви прийняли його пропозицію, — вдоволено каже Панас, керуючи білим Кадилаком. 

Я сиджу біля нього й подумки формую довжелезний список запитань, які поставлю, як тільки ми приїдемо. Насправді я ще не погодилася на пропозицію, бо не знаю важливих подробиць. Однак зі словами Панаса не сперечаюся.

— А як взагалі Нестор уявляє моє переселення у його будинок? — все ж не витримую й запитую ще в дорозі, коли на хвилину зупиняємося при червоному світлофорі.

— Він запропонував переїхати у будинок назовсім з усіма речами, і замінити Еммі її матір, з чим, на його думку, ви впораєтеся бездоганно. 

Мружу очі. 

— Нестору вигідно, щоб за його донькою наглядали. Я це розумію. 

Панас супиться.

— Ви не зрозуміли. Мій друг пропонує поселитися до нього на правах повноправної господарки. Принаймні до його повернення. Не подумайте, Олесю, що він пропонує вам роботу няні, зовсім ні. 

Тілом розливається тепло. “Повноправної господарки…”

— Продовжуйте, — не маю терпіння, щоб дізнатися більше про пропозицію та умови Нестора.

— Загалом, ми з ним все обговорили й вирішили, що за його відсутності усіма його збереженнями розпоряджатимусь я. Обіцяю, ви з дитиною не потребуватимете нічого, оскільки я кожного місця виділятиму на життя визначену суму. А ще Нестор пропонував найняти вам помічницю й просив не звільнити кухаря. 

— А Неля Яківна — теща Нестора… Вона теж житиме у будинку третьою?

— У цьому їй Нестор відмовив. Вона лиш інколи навідуватиметься до онуки.

Кутики моїх вуст сіпаються доверху. Усі умови мені до душі. От тільки доведеться від Асі з’їхати, що зовсім не втішить подругу. А ще взяти академічну відпустку. Але у цьому навчальному році все одно не складається з навчанням — навряд чи мене допустять до іспитів. Тож, можливо, у наступному матиму змогу довчитися?