55. Лист з пропозицією

Кілька днів промайнуло у рідному селищі, де хоч-не-хоч, а робота на грядках відволікала від згадок про останні карколомні події. За час гостин згадуються й приємні моменти. Наприклад, інколи я ніжилася на високих травах нашого саду й прислухалася до співу птахів, або коли мама частувала пухкою домашньою здобою, чи коли я ходила з татом на риболовлю. Щоправда, мене ніколи не вистачало, щоб висидіти до кінця улову, тож гарною напарницею мене було важко назвати. 

За ці дні мої емоції частково втратили свою рушійну силу, навіть мігрень пройшла. Залишився лиш смуток, який досі на душі утворює страшенну порожнечу, яку я весь час у батьків безрезультатно намагалася заповнити родинним теплом.

— Дякую за все. Я старатимуся частіше навідуватися, — підводжуся навшпиньки й однією рукою обіймаю матусю Надію, а іншою — худорлявого батька Петра. 

Вони вирішили провести мене до зупинки.

— Так, Олесю, ти частіше приїжджай і дзвони також, — просить мама, коли під’їжджає мій автобус. — І дивись-но, вивчи вже ту кляту методологію. Екзамени вже на носі. 

Я киваю їй, а з татом лише обмінюємося усмішками, після чого з повною торбинкою городини, яку він мені передає, заходжу в автобус.

З Асею після нашої останньої зустрічі ми ще жодного разу не зідзвонювалися, але вчора вона написала першою. Прохала, щоб я якнайшвидше поверталася. Після цього аж на душі відлягло, адже подруга сумує без мене, як і я без неї. За час навчання співмешкання беззаперечно нас зблизило.

Добравшись додому, дзвоню у двері й Ася спритно їх відчиняє, забирає у мене торбу й вішається на шию. 

— Добре, що ти повернулася. Сподіваюся, образи залишимо у минулому? 

— Залишимо. 

Білявка усміхається й припрошує до кухні:

— Ходімо, Олесю. Мені батьки знову надіслали купу солодощів. Будемо кавувати. 

І вже через кілька хвилин ми пили… не каву, ні. Дещо міцніше. Так би мовити, святкували примирення. Тим паче червоне сухе чудово поєднувалося з шоколадними батончиками та ягідним зефіром.

Отак просиділи аж до ночі. За цей час я дізналася, що Мефодіївна погрожувала  не допустити мене до іспитів, з чим якось планую розібратися завтра, а ще, що Максим таки оцінив підтримку Асі, що мене лиш потішило. За словами подруги ці двоє досі лише друзі, але Максим став дбало ставитися до Асі, а ще часто телефонує їй й просить навідуватися щодня. Тож подруга впевнена, що має шанс стати новою пасією музиканта.

***

Моя поїздка до батьків таки врятувала від затяжного стресу, оскільки зранку я прокинулася не настільки безрадісною, як це бувало останнім часом. Ми з Асею вдосталь наїлися сирників з домашнього сиру, який передала моя мама, закусили цукерками, які надіслали батьки подруги, й хутко почали збиратися в університет. 

— Думаєш, ще встигну отримати оцінки за всі пропущені теми? — питаю Асю, шукаючи підтримки. 

Знаю, в якій халепі опинилася через свої пропуски, але все одно сподіваюся, що якесь диво врятує від гніву Мефодіївни.

— За тебе ж Нестор просив у декана, — нагадує подруга. — Невже хтось з викладачів має нахабство не послухати його? 

Ася заколює чуба й першою виходить з квартири. Але чомусь, ступивши за поріг, сповільнюється. 

— Вам кого? — питає неголосно. 

З допитливості я визираю до ліфта й завмираю від побаченого. Неля Яківна тримає на руках Емму, і, схоже, вони шукали, де я мешкаю. Але навіщо?

— Ось ти де! — промовляє бабуся крихітки, помітивши мене.

Вона має намір продовжити говорити, але замовкає, коли я у шкарпетках підбігаю до ліфта й просто у її руках обіймаю Емму. На мій дивний вчинок бабуся реагує адекватно. Передає мені дитину — і я маю змогу пригорнути її ближче, до самих грудей. Шкода тільки, що не вдається роздивитися її миловидне обличчя, бо сльози розмивають картинку попереду. 

— Мила Емма, я сумувала. Я так скучала за тобою, — зізнаюся маляті, яка теж рада зустрічі, про що свідчать її радісні нерозбірливі викрики.

Ася обходить нас усіх, привертаючи до себе увагу. 

— Загалом, сьогодні я знову сама йду в універ, — тихо бурчить вона собі під носа, спускаючись сходами.

— Ні-ні, я тебе наздожену! — обіцяю їй услід, хоча й не впевнена, що скоро зможу відпустити дитинча після нашої розлуки.

У цей час Неля Яківна переносить вагу то на одну ногу, то на іншу. Схоже, їй просто не до вподоби стояти на сходовому майданчику. Підтвердження цьому отримую, коли вона питає з натиском:

— Олесю, можливо, запросиш до себе? Є розмова.

— Так, звісно, — киваю до дверей. — Заходьте усередину, на кухню. Я пригощу чаєм.  

І сама рушаю слідом з дитиною на руках за жінкою, шию якої огортає чорний шарф. 

— О ні, Олесю, я не для того їхала так далеко, щоб пити твої чаї, — тим часом пояснює Неля Яківна й сідає на стілець. — Тобі ж відомо про горе у нашій родині та нещасливу участь Нестора, якого запроторили у в’язницю, чи не так?

— Так, я про все знаю. До речі, співчуваю вашій втраті. Підозрюю, ви прийшли, щоб висловити невдоволення, адже Нестор впевнений, що аварія сталася через вибрик мого запального… друга. 

— Цю справу розслідували, і виявилося, що смерть Діни на совісті її подруги Римми.

— О-о бо-о-же… — аж трохи схиляюся від новини й усвідомлення того, що Максим дійсно отримав нагай без причини. — Винувата хоч відповість за свій вчинок? 

— Нестор навіть у заточенні доклав до цього зусиль, тож не сумнівайся. 

— Що ж, славно… — на мить замислююсь. — А що взагалі для тієї “подруги” стало приводом так вчинити з Діною?

— Невиправдані ревнощі. Та дурепа мала впевненість, що її чоловік зраджує з моєї донькою, однак Діна ніколи не стрибнула б у чуже ліжко. Моя донька кохала Нестора до нестями, хоча й між ними були непрості стосунки.

— Дякую, що просвітили мене. Тепер хоч знатиму, що сталося насправді.

Навіть дивуюся, що Неля Яківна сьогодні настільки відкрита до мене. Певно, горе змінює людей, ламає… Або чогось їй треба. Не дарма ж приїхала.