53. Не той, ким здавався

Олеся

Розумію, що, швидше за все, до Максима мене не пропустять. Та й навряд чи він зрадів би зустрічі, адже саме через мене Нестор з ним поквитався. І тепер я справедливо заслуговую, щоб мене ненавиділи. Але навряд чи хоч хтось відчуватиме до мене настільки сильні негативні відчуття, як наразі відчуваю до себе. Вони спустошують, руйнують зсередини. А від усвідомлення того, що я нічого не здатна виправити, навіюють божевільні думки. 

Хіба може бути інакше? Я відчуваю абсолютне розчарування стосовно Нестора, безмежний жаль щодо Максима й ненависть до себе. І всі ці відчуття разом поглинають мене цілком й зводять з розуму. 

Досі стою біля складів, де працює Максим, і з відчаю захлинаюся сльозами. Аж раптом згадую бурмотіння Максима про Діну. Він стверджував, що не вбивав дружину Нестора. Це було схоже на марення, але лише зараз я розумію, що Максим навряд чи знав раніше її ім’я. Невже він настільки схибив через кохання, що став стежити за мною, Нестором і його дружиною? У це важко повірити. У Максима навіть не має стільки вільного часу, щоб займатися дурницями. А отже, немає приводу підозрювати, що Нестор дійсно звинувачував мого колишнього хлопця у біді, яка могла трапитися з Діною. Але єдиний спосіб з’ясувати, що сталося насправді, — це поїхати у Градськ. Знову. Крім того, я хочу подивитися в очі чоловіка, який показав себе з найгіршої сторони й розтлумачити йому, що той накоїв. Якщо Нестор не побачить у цьому проблеми — я більше не сунуся у Градськ, хай навіть страждатиму якийсь час й сумуватиму за Еммою. Але ж прийняти той факт, що Нестор насправді такий монстр, я просто не зможу. Ще й буде нестерпно бачитися з ним, при цьому ще й удавати, що між нами нічого не було.

Через те, що оплатила оренду студії Максима, навіть не можу собі знову дозволити викликати таксі. Доводиться на місцевому транспорті їхати на вокзал, чекати потяг, а тоді цілу вічність їхати у напрямку Градська, після чого ще добиратися до вулиці Гайворона. 

Голова весь час гуде від питань, що рояться дорогою. Як найкраще донести Нестору, що тепер думаю про нього? Як він відреагує? Чи стане виправдовуватися, чи одразу виставить за двері? Вирішую розпочати розмову з питання про Діну, інакше ризикую зрештою так і не з’ясувати, чи слова Макса були випадково виплюнутими його фантазією. А ще кортить упевнитися, що Еммою є кому займатися. Неля Яківна навряд чи має бажання проводити з дитиною багато часу. Вона справляє враження жінки, яка живе для себе, коханої. Хоча й моя думка цілком може бути хибна.

Тричі голосно стукаю у двері й чекаю. Відчиняє Неля Яківна й складає вуста у трубочку, показуючи невдоволення.

— Нестор вдома? — одразу питаю її.

— Тобто Нестор Вадимович? — вона схиляє голову до плеча й відходить, щоб я увійшла. — Ні. Він досі не повернувся. Мабуть, на роботу поїхав. 

— Я це з’ясую, — потрохи відвертаюся, щоб піти. — З Еммою все гаразд?

— З’ясує вона… Не гаразд! — гиркає ця неприємна пані. — Дитину всі кинули на немічну бабусю, яка безсила вже валиться з ніг! В усіх справи, погляньте-но! — закладає руки в боки. — А у мене що, своїх немає? Діна ще кілька годин тому обіцяла повернутися! Ще й слухавку не бере! І Нестор рвонув кудись без пояснень. Ще й нянечка в сум'ятті ганяє без приводу. Займись нарешті дитиною! Няня ти чи хто?!

Роблю висновок, що Неля Яківна навіть не здогадується про останні події. Шкода, звісно, Емму, що тій доводиться терпіти цю нестерпну бабу, але зараз я маю з’ясувати, де знаходиться Нестор і висловити в очі усю правду про нього. 

— Перепрошую, але… — заперечно хитаю головою. — Вам доведеться ще трохи посидіти з Еммою. Річ у тому, що дещо трапилося. Не можу цього пояснити.

Неля Яківна супиться й хоче заперечити, як розвертаюся й просто біжу. Це єдиний спосіб уникнути подальшого діалогу. 

Знову доводиться витрачатися на таксі. Та щоб його… Зате я досить швидко приїжджаю до будівлі з темного скла — компанії “Континентал КРТ”, де Нестор працює на посаді фінансового директора.

У холі вдається дізнатися, що Нестор ще не приходив на роботу, і це змушує мене почуватися зовсім розгубленою. Де його знайти? 

— Як гадаєте, чи є сенс на Нестора Вадимовича чекати? — запитую ту саму дівчину у вільному кремовому піджаку. 

Вона знизує плечима, а тоді переводить погляд на ділового чоловіка, який щойно увірвався у хол з портфеликом у руках. Великими кроками він наближається до нас, змушуючи працівницю несвідомо присісти.

— Дивно, що Нестор Вадимович взагалі досі не прийшов, — працівниця швидко мені пояснює, бо, очевидно, хоче приділити більше уваги чоловіку, який вже поруч. — Але інколи він бере роботу додому. Можливо, сьогодні теж працюватиме вдома. 

— Він сьогодні взагалі не працюватиме. І схоже надалі також, — пояснює чоловік, лиш на мить затримавши на мені погляд, а тоді усім тілом повертається до працівниці. — Мало того, що його дружина сьогодні загинула в автокатастрофі, то наш фінансовий директор ще й приклав якогось молодика. Пов’язали, Нестора. Уявляєш?

— Ви про Демченка? У це важко повірити! Я думала, він — святий, — зізнається працівниця, поправляючи волосся. 

Ех, я теж так думала… 

— Ви впевнені? — уточнюю у чоловіка. 

Він зсуває брови.

— Представтеся. 

— Я — няня його доньки. Намагаюся знайти свого роботодавця.

— У слідчому ізоляторі шукай.

Чоловік притуляє пальцем до губ, цим жестом показуючи працівниці тримати усе в таємниці. Вона відповідає кивком — і він ще просить її зайти до його кабінету. А я виходжу на вулицю, де вдихаю на повні груди повітря, й намагаюся повірити у почуте. Діна загинула. Але чому Нестор вирішив, що винуватий Максим? Яким чином той міг спровокувати катастрофу?

Сідаю на найближчу ковану лавку, що трапляється дорогою, й беруся за голову. Що буде з Еммою? Маю підозру, що у таких випадках дітей забирають у дитячий будинок. Але ж у неї ще є бабуся. Хіба та відмовиться опікати рідну онуку? Я б навіть допомагала попри те, що злюся на Нестора, бо дуже шкода його донечку. Однак із всіх нянь на світі Неля Яківна мене обере в помічниці в останню чергу. А отже, родина Демченків для мене залишиться лише у пам’яті.