52. Місце аварії

Нестор

Чи не вперше в житті я зовсім втратив контроль? Новина про загибель дружини вибила з-під ніг землю й змусила почуватися безсилою істотою, що не здатна ні за що впливати. А я якраз з тих чоловіків, які полюбляють усе контролювати, наскільки це взагалі можливо. А цього разу втратив свою точку опори. І що найгірше — мене все глибше затягує у непросвітній вир темряви, й опиратися цьому ледь вдається.

Попри мої спроби достукатися до совісті виродка, який поставив на кін людське життя, він так і не визнав провину. Це збудило у мені звіра, з яким я сам досі не був знайомий. Ця лиха сутність мене лякала не менше, ніж того хлопця. На кілька хвилин ця темрява назовсім мене поглинула. Але ж я хотів лише одного: аби довбаний музикант второпав, що він накоїв, щоб шкодував, розкаявся. Це мене б зупинило раніше. А натомість Максим лиш корчив дурника, цим доводячи мене до оскаженіння. Через це я ледь не вбив його на емоціях, але навіть коли він вже був не в змозі встояти на ногах, все одно залишався при своєму. І мене дивувало, що страх потрапити у в’язницю у нього сильніший, ніж лягти у домовину. 

На щастя, мені вдалося зупинитися — приборкати того лютого звіра, який ледь не згубив чуже життя та мою душу. Просвітлення сталося завдяки згадці про доньку. У доленосну мить я запитав себе: “Яка доля чекає на дитину, матері якій спустити дух, а тіло батька роками гниє у в’язниці?”. Коли світло проливається на темряву, остання завжди зникає — так влаштований світ. Так сталося й цього разу. Зрештою я дав хлопцю спокій, наостанок впевнився, що той у свідомості, й забрався геть. Все ж навіть якби я зламав музиканту усі кістки, це не повернуло б Діну. Нехай краще цей шмаркач відповідає за законом. Тим паче з вивернутою ногою йому точно не вдасться далеко втекти від місцевих органів. 

З перевищеною швидкістю виїжджаю за Ланів й на трасі гучно вмикаю музику, щоб трохи розслабитися й віддатися композиції, схожій на увертюру в сучасному виконанні. На шосе доводиться зробити зупинку, бо закінчується пальне. Крім того, квапливо запхаю у себе гамбургер, з надією, що почуття ситості розвіє туман у свідомості й надалі я буду в змозі себе контролювати. 

Повернувшись в салон автомобіля, музику роблю тихіше й цього разу їду значно повільніше задля того, щоб обдумати план дій. У першу чергу, вирішую заїхати додому. Неля Яківна має дізнатися про трагедію від мене, бо ніхто не піднесе новину про смерть її доньки так м’яко, як я. Тоді ще поцілую доньку. Досі не можу повірити, що ледь не втратив її. Бо тоді та лиха сутність поглинула б мене аж до скону. Навіть думати про це не можу. Вилиці зводить. 

Надалі вирішую, що поїду відділок й розповім, хто винуватець трагедії. Я й сам міг привести Максима, але маю сумнів, що доставив би його живим. Й без того вже “розмова” між нами вийшла напружена — я ледь зупинився. 

Телефонує Панас. Мені доводиться виїхати на узбіччі з порепаною землею. На гальмо тисну надто різко — від цього злегка підкидає.

— Кажи, — одразу чекаю на інформацію. 

— Куди ти, дідько забирай, зник, Несторе? Я не вперше телефоную.

Зазираю у список дзвінків. Є два пропущених від нього, кілька від Нелі Яківни, колеги та три з невідомих номерів.

— Панасе, я знаю, хто пошкодив гальма, — понуро зізнаюся. — Зустрічався з ним. 

— Жартуєш? Несторе, коли ти планував про це повідомити? 

Розказую все, що знаю про Максима й описую хлопця з пам’яті. Тоді запитую:

— А ти взагалі з якого приводу телефонуєш? Вдалося щось з’ясувати?

— Так здавалося до того, як ти повідомив про істинного кривдника дружини. Схоже, органи не тим слідом пішли. Але тепер я їх скерую, не хвилюйся. 

— Дякую. А я вам зараз потрібен? Хочу заїхати додому. А ще купа пропущених на телефоні. Схоже, попрохають сьогодні упізнати тіло Діни, — промовивши це, пальцями витираю піт з обличчя, пригладжую щетину, що вже утворює бороду. Також відчуваю холодний піт на спині.

— Ймовірно, так. Ти тримайся, друже. Тільки надалі залишайся на зв’язку: я наберу, коли буде необхідна твоя присутність. Підозрюю, це буде скоро. 

— До зв’язку, Панасе.

Розмова з товаришем вплинула на мене чудодійно — я відчув, що у цьому світі не сам. Божевілля відступило ще далі й з’явився намір реалізувати усе нещодавно заплановане. Однак при з’їзді на вулицю помічаю автівки поліціянтів, і одразу зароджується підозра, що допит може посунути плани. 

Тільки я гальмую біля гаража, як поліціанти в бездоганно випрасуваних формах скупчуються ближче. Чи не забагато уваги до мене одного? Паркую авто в гаражі й ступаю на газон до чоловіків. Вони просять пройти з ними в службове авто. Один з них відрекомендувався й надалі дорогою притримує за лікоть, це здається дивним. 

— Думаєте, я втечу? — косо посміхаюся. — Чи не забагато офіціозу, щоб розпитати про дружину?

— Cідайте в авто! — штурхають мене ззаду, по лопатці.

— Ви чого?! — оглядаюся. — Таке враження, що мене у чомусь звинувачують!

— А хіба немає на те причини?! — суворо питає той чоловік, що йде ззаду. — Чи це не ви дві години тому здійснили замах на вбивство?

Наручники вмить опиняються на моїх руках.

— Замах?! — дивуюся. — Я лиш хотів, щоб шмаркач розкаявся! Він вбив мою дружину! Ви впевнені, що взяли того?! — нервово запитую. 

— У відділку розберемося, — єдине, що чую у відповідь.

Уже усвідомлюю в яку халепу потрапив. Але хіба я настільки понівечив хлопця, щоб це ототожнювалося із замахом на вбивство? Намагаюся в пам’яті відродити кожну деталь нашої зустрічі. Спочатку я поставив Максиму запитання “навіщо?”, після чого дав у пику, не отримавши очікуваного пояснення. І щоразу, коли відповідь не влаштовувала, я залишав сліди на тілі поганця. Але ж шмаркач стійко тримався, навіть зміг тричі ухилитися. Лише після мого останнього влучного удару звалився додолу. Відбувся лише переломом ноги та синцями. Але це дрібниці на противагу важкому гріху, який вчинив цей хлоп.