51. На роздоріжжі

Олеся

Сьогодні мені довелося прокинутися тоді, коли сонце тільки виринало з небосхилу й здіймалося, несучи світло. Небо ще досі сіре, але, сидячи за підручником з методології на кухні, я маю змогу спостерігати, як відступає темрява. 

Коли годинник показує сьому, гортаю сторінки у книжці назад, щоб упевнитися, що витратила час не дарма. Прочитала лише десять сторінок. Засвоїла щонайбільше дві з половиною. Занадто багато “розумних” термінів, значення яких навіть не знаю. А ще важко зосередитися через фантазію, що розігралася не на жарт. Кілька разів уявляла, як сьогодні зустрінемося з Нестором, як обхоплю двома руками його міцну шию, як спробую його губи на смак. І він відповість. Не дарма ж ми вчора домовилися, що він не удаватиме, наче між нами нічого немає, а отже, тепер наші стосунки нарешті розвиватимуться. Звісно, є перепона — Діна. Але Нестор рішуче налаштований з нею розірвати шлюб, і я дочекаюся, коли це станеться. Адже понад усе мрію залишитися назовсім у житті Нестора та його чарівної доньки. І відчуваю, що так цьому й бути. Той сон наснився не дарма. Він таки був пророчий, і останні події беззаперечно свідчать про це. 

— Це ти так методологію вчиш? — глузує Ася, яка щойно увійшла на кухню з розкуйовдженим пучком на голові.

У цей час мої руки накривають книги, і я лежу на них з дурнуватою усмішкою, немов на подушці. Як інакше? Я ж думала про Нестора. 

— Сьогодні піду на першу пару. Тільки на першу, — повідомляю їй, піднявши голову.

Ася відчиняє холодильник й зітхає. У ньому порожньо. 

— Відколи ти почала їздити у свій Градськ, перестала готувати. Я навіть вчора деруни вчилася смажити. 

— Вдалося? — цікавлюся.

— Вийшла напівсмажена картопля кавалками. Довелося знову бутербродами давитися. Але якщо ти назовсім полишиш з готуванням, то я таки чомусь навчуся. 

— І це прекрасно, Асю. 

— О ні, ні… Я краще все прибиратиму, митиму, вичищатиму, але тільки б не одягати фартух. Не моє це. Розумієш? До речі, сьогодні ти також мене залишиш?

— Звикни й змирися. 

Ася вмить хапає великий ніж і направляє на мене, немов меч.

— Олесю, обіцяй, що не з’їдеш назовсім, поки не отримаємо дипломи. 

Вона знає про наш зв’язок з Нестором — ми вчора говорили про це перед сном.

— Думаєш, Нестор так швидко виставить свою дружину за двері? Пфф… 

— Ні, але вона може згарячу піти через образу на Нестора, а тоді хтось має цілодобово проводити час з дитиною. 

— О-о-о… — солодко усміхаюся. — Було б непогано.

Ася наближається, все так само тримаючи ножа. 

— Обіцяй, що не з’їдеш!

— Гаразд, — підіймаю руки, мовляв, здаюся. — Але ти до скону митимеш посуд.

— Побійся бога, Олесю… — подруга відступає й ховає гостре знаряддя для погроз.

А поки подруга зникає у ванній кімнаті, я смажу нам яєчню з помідорами й задля хоч якоїсь різноманітності у нашому меню обираю найекзотичніші приправи, які ще пів року тому навіщось надіслали Асі її батьки. Вони не знають про кулінарні здібності власної доньки? 

За сніданком цікавлюся у подруги:

— Як просувається операція “Зваб хлопця своєї подруги”?

— Він — вже не твій, — закочує очі Ася. — Але, на жаль, ще не мій. Однак ми спілкуємося і сьогодні ввечері я навіть напросилася у студію. Макс обіцяв показати, як у них все влаштовано. 

— А ти стратег, Асю. 

— Мені й справді цікаво, де тренуються музиканти. Але… — очі подруги враз стають лисячі, — звісно, ударник мене цікавить найбільше.

Після сніданку одягаємося й рушаємо в університет. Добираємося швидко, а от пара триває цілу вічність. 

— Підгірна! — гаркає Мефодіївна, змушує мене стрепенутися. — Ти знову не відпрацювала пропуски?!

— Але ж день для відпрацювання завтра, — нагадую цій склерозниці, машинально відтягуючи донизу спідницю.

Жінка налягає на стіл й з невдоволенням стискає губи, гіпнозуючи мене поглядом. Після того з єхидством пояснює:

— А якби ви, Підгірна, не пропускали мої пари, то знали б, що цього тижня день перездач перенесли. Сподіваюся, хоча б після пар приходитиме, щоб з іншими студентами підготуватися до іспиту. Чи ви сподіваєтеся, що подарую вам оцінку?

Лише заперечно хитаю головою, розуміючи, що справи з цим предметом у мене кепські. А ще гірші з Мефодіївною! Однак у тому, що складу іспит не сумніваюся. Відсьогодні готуватимуся дорогою до Градську й назад. І, зрештою, та й хоч щось базове відкладеться у голівоньці. Предмет насправді не важкий. А ще Нестор розмовляв про мене з деканом. Думаю, насправді останній таки має вплив на Мефодіївну. Неабияк сподіваюся на це.

Коли їду у потязі, як собі обіцяла, вдумливо читаю матеріал. Завдяки цьому дорога здається набагато короткою, ніж раніше, коли лежала, втупившись у верхню полицю, і мріяла про Нестора. 

До речі, повірити досі не можу — він тепер мій. Майже. Але цілком можливо, що наші стосунки розвиватимуться, і мені вдасться поселитися у серці цього впевненого, вольового чоловіка з каштановим волоссям, зачесаним назад. Він — мій ідеал. Досі мені не вдалося знайти хоч щось у цьому чоловіку, що нервувало чи відштовхувало. Вкотре погоджуюся, що Ася мала рацію, — я одержима Нестором. Адже не буває ідеальних людей. Зрештою, щоб моє сприйняття цього чоловіка стало більш реалістичним і фантазія не домальовувала того, чого немає, я вирішую навмисно сьогодні віднайти те, що мені не подобається у цьому чоловіку. Бо лише так зможу тверезо оцінювати наші стосунки й сприймати Нестора, яким він є.

Залишивши вокзал, сідаю у таксі та їду за адресою Гайворона, 6. Згадую, як її було написано у папірцю, який дав мені Нестор при першій зустрічі. Я б досі її зберігала, якби Ася не вирішила запхати мої штани у пральну машину. А саме у її кишені й був той клаптик паперу. 

Ось і в’їжджаємо у вулицю. Ось-ось я побачу того, що вкрав моє серце. Відчуваю приємне тремтіння й навіть хвилювання.