13. Недомовки про важливе

На щастя, у мене так налаштований будильник, що він автоматично спрацьовує у дні навчання. І за цю функцію я вдячна усім розробникам, адже якби проспала пару Мефодіївни, мала б ще одну проблему. А мені й без того життя останнім часом не здається медом. Чоловік, що зводить з розуму одним лише поглядом, кохає іншу жінку, а мій хлопець ображається, бо я намагаюся впливати на його рішення. А ще тепер потрібно якось поєднувати навчання та роботу. І як я взагалі погодилася на посаду няні? Коли ж ця лінія розуму обірвалася?

Беру телефон і, побачивши пропущений виклик від Максима, згадую, як учора вібрував телефон, коли засинала. Отже, цей ударник таки мав бажання поспілкуватися! Радості немає меж. Пальці машинально тиснуть на екран, щоб передзвонити, і одразу чується хрипкий голос мого хлопця:

— Доброго ранку…  

— Максиме! — голосно називаю його ім’я, бо чомусь навіть не очікувала, що він зараз відповість. — Пробач, я вже спала, коли ти вчора намагався додзвонитися.  

— Так і зрозумів. А взагалі-то це ти цілий вечір намагалася вийти на зв’язок, але я тренувався з хлопцями до темна. Навіть не чув телефону. Пробач.  

— А я думала, що ти досі ображаєшся. Минулого разу ми... негарно попрощалися, — кажу, боляче закусивши губу.

Боюся заново розбурхати неприємну розмову, але відчуваю, що ми маємо обговорити те, що сталося.

— Так, Олесю, спочатку я сердився. Але тепер заскучав. Просто пообіцяй, що більше не будеш умовляти кинути роботу.  

— Гаразд, Максе, я обіцяю. І так само зобов'язуюся вірити в тебе завжди-завжди, — останнє прозвучало, як дитяча обіцянка, тому Максим тихо засміявся у відповідь.

Чомусь впевнена, що він обійняв би мене, якби був поруч. Це б заповнило порожнечу на душі, що виникла через наше непорозуміння. Тому тепер хочу побачитися зі своїм хлопцем і зробити це якнайшвидше.

— Мені приємно, Олесю. Справді. І знай на майбутнє, що я не розглядатиму той варіант, що залишу музику і працюватиму тільки за фахом. Бути айтівцем — це круто, але я не уявляю себе скоцюрбленим за комп'ютером.  

Слова Максима змусили задуматися. Однією рукою натягую ковдру до грудей і міцно стискаю її край пальцями.  

— Ти хочеш сказати, що кинеш навчання?

Це наче й мене прямо не стосується, але я не хочу, щоб Максим забрав документи з університету. Як можна впевнено стояти на ногах без освіти? Я обіцяла собі не думати про те, що у мого хлопця може не скластися з музикою, але… що як його вподобання зміняться? Що він робитиме тоді?

— Олесю, якщо пощастить отримати диплом, працюватиму за фахом як підробіток. Але навряд чи це стане основною роботою, — серйозним тоном пояснює мій милий.  

— Максиме, ми ніколи не знаємо, як складеться майбутнє. Це не варто забувати.  

— Ти знову за своє? — в його голосі чути нотки розчарування.  

— Ні-ні. Просто я з тих людей, які вважають, що завжди треба мати запасний варіант. Нехай ти станеш відомим музикантом, але диплом на полиці нікому не завадить. Розумієш до чого веду?  

— Мені легше сказати «згоден», щоб не сперечатися з тобою. Але ти ж знаєш, що мислю інакше.  

— Та-а-ак, — приречено протягую, мостячись на ліжку. — Навіть знаходжу плюси у цьому. Наприклад, ти в мене сміливий, ризиковий, Максе. А я так не вмію, — зізнаюся, одночасно розмірковуючи, чи добре це, чи ні.  

— А до речі, як показує практика, сміливці досягають багато, — впевнено каже Максим, і починає перераховувати відомих людей, яким вдалося змінити світ завдяки наполегливості.

Я уважно слухаю промову свого хлопця, вдихаючи повітря з ароматом м'яти на повні легені. І хоча могла б навести не менше прикладів, де успіху досягали завдяки холодному мисленню та розважливості, все ж не продовжую гнути своє, щоб знову не виникло непорозуміння між нами з Максимом. До того ж, різниця у мисленні не є проблемою — навпаки, ми добре доповнюємо одне одного, і це дозволяє дивитися на ситуації з різних боків. Недарма кажуть, що протилежності притягуються.

— Максе… — кажу, коли він замовкає. Чутно, як сердешний навіть задихався. — Краще поспілкуємося наживо. Ми сьогодні побачимося?  

— Сьогодні? — його питання звучить напружено, що відчувається по голосу.  

— Можливо, після останньої пари мене зустрінеш? Або ввечері прогуляємося?  

— Зможу тільки завтра, — винувато відповідає він. — Я просто ще вчора домовився з хлопцями...  

А мені його "завтра" зовсім не підходить, бо цього дня я їду до Градська. Щоправда, поки не хочу розповідати Максиму про свою роботу, бо це не телефонна розмова. А ще не знаю, як подати передісторію. Не можу ж зізнатися, що наснився чоловік, за яким поїхала бозна-куди, бо у сні почувалася з ним щасливою. А якщо збрешу, то докори сумління з'їдять мене цілком. От і залишається мовчати, поки не вигадаю, як усе розповісти. І часу на це маю лише до першої зустрічі.  

— А я завтра не зможу, — засмучено повідомляю. — Тоді краще іншим разом. Але це нічого. У мене є справи, — згадую, що маю прочитати всю літературу про дітей до року за один вечір.  

— Справді? А чим будеш зайнята? Або ким?  

— Лише твоїх ревнощів не вистачало, — сміюся, хоч це виходить трохи натягнуто. — Потрібно освоїти нелегкий матеріал… з методології. Але я з нетерпінням  чекатиму нашої зустрічі.  

— Можеш забігти до нас у студію, якщо занудьгуєш. Але ти знаєш, що я не зможу надовго відволіктися.  

— Гарна ідея. Можливо, сьогодні забіжу. 

Ася повертається до мене і зло каже:  

— Вже біжи! Сонце ще не зійшло, а ці птахи вже щебечуть під вухом!  

Швидко прощаюся з Максимом і затихаю, щоб не створювати шуму.  

— А сонце, між іншим, вже давно зійшло, — не вдається змовчати. — Асю, вже час збиратися до університету. Поглянь на годинник!  

— От ти збирайся і йди куди завгодно, — показує в бік дверей. — Аби тільки дала мені нарешті виспатися.  

Насправді моя подруга не буває сердитою. Навіть зараз, коли вона обурюється, це виглядає кумедно. Ася корчить смішні гримаси під час розмови й говорить неголосно, без надмірного роздратування.