Глава 2

Хотілося б сказати, що знайомі краєвиди міста діяли на мене заспокійливо або що в міру наближення до університету мене охоплювало передчуття пригод. Але насправді я була  повністю поглинута планами і мріями. Не впевнена навіть, що розуміла, про що говорив Джексон, знаю тільки, що він намагався мене розвеселити і підтримати.
- Ось ми і на місці! - кричить мама, коли ми в'їжджаємо в кам'яні ворота кампуса.
У житті університет такої ж значний, як в брошурах і на сайті, я негайно закохуюся в ці витончені кам'яні будівлі. На університетській площі - сотні людей, батьки, що обіймають і цілують на прощання дітей, групки першокурсників, з ніг до голови покритих символікою CWU ... Масштаби лякають, але я сподіваюся, що через кілька тижнів я повністю освоюсь.
Мама наполягає, щоб вони з Джексоном були присутні при вітанні першокурсників.
Вона примудряється посміхатися три години поспіль, Джексон дуже уважно слухає, втім, як і я.
- Перед від'їздом я хочу бачити твою кімнату. Потрібно переконатися, що там все в порядку, - каже мама після церемонії, оглядаючи старі споруди критичним поглядом.
Вона має здатність у всьому помічати найгірше. Джексон посміхається на всі зуби, і мама знову пожвавлюється.
- Просто повірити не можу, що ти в коледжі! Моя єдина дочка - студентка, буде жити самостійно. Просто повірити не можу! - голосить вона, витираючи очі, але обережно, щоб не зіпсувати макіяж.
Джексон плететься за нами по коридору гуртожитку і волочить мої сумки.
- Кімната B11... а ми в холі C, - кажу я. На щастя, я помічаю велику букву "В", намальованому на стіні. - Сюди, - командую я, коли мама вже починає повертати в зворотний бік.
Добре, що я взяла з собою трохи одягу, ковдру і кілька улюблених книг, Джексону не так багато доводиться нести, а мені не хочеться розбирати речі.

- В11, - полегшено зітхає мама.

Для такої довгої ходьби вона одягла надто високі підбори. В кінці довгого коридору вставлаю ключ в замок, і коли старі дерев'яні двері зі скрипом відчиняються, мама голосно зітхає.

Кімната маленька, з двома крихітними ліжками і двома письмовими столами. Через мить розумію, що саме так здивувало маму: одна стіна суцільно обвішана постерами команд, про які я ніколи не чула, на обличчях музикантів - пірсинг, а тіла покриті татуюваннями. А потім помічаю дівчину, яка лежала поперек однієї з ліжок, її яскраво-червоне волосся, підведені чорним очі і руки, покриті кольоровими татуюваннями.

- Привіт, - з посмішкою говорить вона, і, на диво, ця посмішка мені подобається. - Я Ліліт, але всі кажуть на мене Лі

Вона піднімається на ліктях, ажурна майка туго обтягує бюст.

- П-привіт. Я Елісон, - видихаю я, і всі мої плани і заготовки вилітають з голови.

- Привіт, Елісон, рада тебе бачити. Ласкаво просимо в CWU, де кімнати маленькі, а тусовки величезні.

Посмішка дівчини з червоним волоссям стає ще ширше. Побачивши наших переляканих фізіономій Лі відкидає голову і заливається сміхом. Мама мало не упускає щелепу на килим, Джексон зніяковіло переминається з ноги на ногу. Лі підходить до мене близько-близько і обіймає мене своїми тонкими руками. На мить я завмираю, уражена таким інтимним жестом, але відповідаю тим же. Лунає стук у двері, і в той же момент Джексон випускає з рук мої сумки на підлогу. Я нічого не розумію, але сподіваюся, що все це типу розіграш.

- Заходьте, - кричить моя нова сусідка.

Відчиняються двері, і ще до того, як вона встигає розтиснути обійми, в кімнаті з'являються два хлопця.

Хлопчики в жіночому гуртожитку в перший день? Можливо, я погано вибрала університет. Або, може, варто спробувати поміняти кімнату? По маминій гримасі я роблю висновок, що вона думає приблизно про те ж. Схоже, мама готова вискочити з кімнати в будь-яку хвилину.

- Привіт, ти сусідка Ліліт? - запитує один з хлопців.

Його світле волосся з фарбованими каштановим пасмами поставлені сторчма. На руках - татуювання, в вусі - велика нікелева сережка.

- Емм ... да. Мене звати Елісон, - відповіла я.

- Я Нет. Та не дивись так злякано! - Він посміхається, ляскаючи мене по плечу. - Тобі тут сподобається.

У Нета відкритий і доброзичливий вираз обличчя, незважаючи на суворий вигляд.

- Я готова, - каже Лі, схопивши важку чорну сумку біля ліжка.

Я перекладаю очі на високого чорнявого хлопця, притулившись до стіни. Густе хвилясте волосся зачесане назад, а в брови і губи стирчать колечка. Ковзаю поглядом по чорній футболці і рукам, покритим татуюваннями; не видно ні шматочка незайманої шкіри. На відміну від Лі і Нета він весь розмальований чорним, сірим і білим. Високий і худий. Я усвідомлюю, що Тараща на хлопця самим неделікатним чином, але не можу відвести погляд.

Чекаю, що він випаде, як і його друг, але він мовчить, нетерпляче закотивши очі і витягши мобільник з щільних чорних джинсів. Цей хлопець безумовно не так привітний, як Нет і Лі. Проте, він привабливіше; в ньому є щось, що заважає відірвати погляд від його особи. Я смутно відчуваю, що Джексон дивиться на мене, і, нарешті, відвертаюсь, зробивши вигляд, що шокована тим, що відбувається.

Адже так і є, правда?

- Побачимося, Елісон, - каже НЕТ, і всі троє виходять з кімнати.

Я важко зітхаю. Назвати останні кілька хвилин незвичайними було б неприпустимим зменшенням.

- Ти отримаєш іншу кімнату! - кричить мама, як тільки плескає двері.

- Ні, я не можу, - відповідаю я. - Тут нормально, мам.

Я з усіх сил намагаюся заспокоїтися. Не знаю, чи вийде, але в будь-якому випадку останнє, чого б я хотіла, це щоб моя деспотична мати влаштувала сцену в перший день мого перебування в коледжі.

- Впевнена, вона не така, як здається на перший погляд, - намагаюся я переконати маму і в той же час повірити в це сама.

- Нісенітниця, ми переїжджаємо зараз же. - Бездоганна зовнішність дивно поєднується з гнівом на обличчі матері; довге світле волосся укладені хвилями, і кожен локон досконалий. - Ти не будеш жити в кімнаті з людиною, яка спілкується з такими ... такими людьми!