Розділ 1

Назар

Сьогодні я остаточно зрозумів, що абсолютно і безповоротно втратив сенс буття. І причиною такого усвідомлення стали зовсім не кайдани на руках чи жорстокий десятирічний вирок судді, який от-от оголосять. Її у цій залі не було. Звісно, Росичка могла стояти десь у кутку, щоб не затягуватись у цей бруд разом зі мною, однак серце відчувало – всі закутки будівлі порожні. Якби вона мовчки зникла, можливо, я б і зміг зрозуміти чи навіть пробачити, але ж ні – ця жінка видерла мою душу і потопталась по ній невиправним вчинком. Більше не буде щастя – воно мертве! Я мертвий! Все, що залишилось, – це тіло, у ньому тече пуста кров, б’ється розірване серце, а мозок відмовляється функціонувати правильно, він вперто показує одну і ту саму розмову цілий місяць, вдень і вночі, і вві сні спасіння немає.

Абсолютно байдуже, на скільки винесуть вирок, я не маю наміру виходити з-за ґратів. Я боюсь цього моменту, бо коли ця мить таки прийде, я знайду її і... Боюсь думок і намірів, що вперто лізуть у голову і наповнюють ненавистю думки.

Місяць до того

Вже кілька місяців я почувався королем цього світу, життя заграло всіма яскравими фарбами. Якщо і виникали якісь невдачі чи проблеми, то вони одразу ховалися за більш вагомими цінностями, такими як: кохана наречена, син під її серцем і робота мрії. Вже скоро, нарешті, відбудеться наше весілля. Не те, щоб я надто бажав цього награного дійства (публіки і так через край), просто хочеться вгодити коханій, вона і так чекає вже два місяці. Я обіцяв провести один бій, однак не склалось, ми встигли три рази вийти на ринг і, звісно, безпрограшно. Ніхто не обіцяв, що буде легко втримати свій статус, особливо на початкових етапах шляху. Не те заняття вибрав, їсти смачні пироги, валяючись на дивані, не вийде. Спочатку у пріоритеті стоятиме ринг, а вже потім сім’я, це, звичайно, несправедливо, але біля мене мудра жінка. Вона не закочує істерик, не жаліється, тільки мовчки і розважно приймає кожну мою відсутність у важливі моменти сімейного життя. Це потім я зрозумію причину цього спокою. Мудрістю там і не пахло, лише байдужістю і брехнею. Вона лише і чекала серйозного промаху, щоб розкласти всі крапки над «і». Пограла у кохання, сімейне життя і все – набридло, не вийшло. Такі леді не можуть обійтись без підборів, салонів краси, вечірок і ідеального образу, от тільки зрозуміла вона це надто пізно. Та пізно лише для мене, як виявилось.

Той вечір перед весіллям запам’ятався на все життя, розбитий по хвилинах. Ще до обіду я вирішив усі справи по роботі і заслужено почав ступати на сімейну стежину – чисту, справжню, побудовану на міцному коханні з обох сторін. Ніщо не могло зіпсувати мого настрою, навіть година шляху містом крутими засніженими вуличкам за ідеальним букетом для нареченої. Визнаю, він мене вразив, складався з білих духмяних лілій, оточених стеблами чорниці, ягоди блищали, мов там, на полонині. Коли виклав кругленьку суму за цю красу, стало одразу зрозуміло, чому ми обрали саме цю квіткову студію, інші, напевно, не мали взимку свіжих стебел чорниці. Додому я повертався вже вночі, навігація не змовкала, проводжаючи з однієї вулички на іншу, я почувався геть втомленим, тож тішився тому, що бодай половина шляху вже подолана.

На дисплеї телефону висвітилось наше фото і надпис «Росичка». Наче відчула мою потребу у цій розмові.

- Алло! Це моя кохана наречена за жениха переживає чи за ексклюзивний букет?

- Привіт! - Роздратовано сміється у слухавку. - Ну, звісно, за букет. А ще за твою нервову систему, грошей вистачило? - Глузує, хитрунка, це така тактика перевести все у жарт, щоб не сердився.

- Я домовився завтра ввечері з весільних подарунків занести кошти, тож вибачай, шлюбна ніч відміняється!

- Ну-у-у, що поробиш, так дітей у нас скоро не вийде.

Тепер уже на сміх зірвався я. Як же скучив за цими простими і безглуздими розмовами. Перед роботою втратив стільки чудових спільних моментів.

- Я кохаю тебе!

- І я дуже! Приїжджай скоріше, я скучила.

- Тобі просто цікаво побачити квіти, так?

Якось машинально погляд упав на сусіднє сидіння, де красувався букет. А потім все затихло і відбувалось, мов у сповільненій зйомці. Звук удару, скрип гальм, свист шин по асфальті. Телефон випав із рук, я чув, як кохана щось питає, однак не зміг розібрати ні єдиного слова. Автоматично вийшов з авто, пішов убік чоловіка, якого відкинуло на кілька метрів до узбіччя, він не рухався, лише темна пляма крові дедалі більше розповзалась по білому снігу. Тоді я зрозумів, що це кінець усьому: щастю, майбутньому, надіям і старанням.

Дорогою у слідчий ізолятор уявляв заплакану Росичку над весільною сукнею, родичів померлого, які мене проклинають, мого синочка, який усе життя буде соромитися такого батька, бабусю, яка не витримає болючого удару. Про себе не думав, не звик жалітись, життя часто кидало у болото, а от у таку темну і безповоротну прірву потрапляв уперше.

В ізоляторі у мене взяли свідчення, розповідав усе, як на долоні. У власній провині і необачності зізнався одразу, нічого у такій ситуації таїти. Я відібрав життя у людини, тож заслуговую покарання. Телефонний дзвінок заборонили, сказали, що самі повідомлять родичам. Так, напевно, краще, бо сам я як скажу? «Я нещодавно зруйнував усе наше життя, не зліться на мене!» – це, як мінімум, безглуздо, а насправді – жорстоко і невиправно. Є такі помилки, яким виправдання немає.

Мене відвели в одиночну камеру, сиру, затхлу, з приглушеним освітленням. Моторошно не стало, такі приміщення до болю знайомі, підвал, клітка – це моє минуле, а тепер і майбутнє. Я присів на холодну лавочку і почав чекати наступного дня, та краще б він не наставав. Немає більше завтра, роками буде ця темна безкінечна ніч.

Як би не хотілось зупинити час, ранок настав надто швидко. До камери зайшов поліцейський і повідомив про прихід дружини. Навіть не знаю, що відчував у той момент сильніше – радість чи розчарування. Не тут ми мали цього ранку зустрітись, і не той метал мав блищати на руках.