Гримуар Душ

  — Що ж, думаю, тут і так зрозуміло… хлопці за дровами, а ми тут поки все організуємо.
  — Хто б сумнівався! — буркнув я з іронічною посмішкою, після чого ми з Антоном попрямували до гущавини.
  Розмовляючи один з одним та збираючи гілки, я зловив себе на думці: «Як же давно це було». Ми стільки часу нікуди не вибиралися через постійну зайнятість, роботу, невичерпну кількість проблем, що я вже й почав забувати, яке це прекрасне відчуття — відпочити десь на природі разом з усіма. Особливо в настільки казковому місці. Антон розповів мені, що якось випадково натрапив на нього. Серед чагарників та важкопрохідних стежок, під час одного з походів він знайшов приховану галявину з приголомшливим мальовничим краєвидом. Біля нас навіть було невеличке озеро з повністю прозорою водою. Хто б міг подумати, що в такому місці існуватиме настільки гарний оазис. І за все це ми були вдячні саме Антону, який нарешті вивів нас із щоденного «дня бабака».
  — Гав! Гав!
  До нас, весело перестрибуючи різні перешкоди у вигляді каміння та повалених дерев, підбіг пес Антона Нуар, якого він взяв із собою. Це був невеликий чорний песик породи шипперке. Грайливий і доволі активний, він явно вмів покращити настрій у будь-якій ситуації. А його великі очі, прямо як у кота зі «Шрека», завжди викликали в оточення приплив розчулення. Схоже, Нуару також припало до вподоби це місце. Десь за пів години ми зробили декілька ходок і назбирали достатньо дров, після чого стали допомагати дівчатам.
  — Ну що, сьогодні буде вечір якихось моторошних історій? — запитала Інна.
  — Ну а як же без цього. Але не забувайте, я прихопив гітару. Тож вечір караоке обов’язковий. Відмов не приймаю. Юхууу… — радісно прокричав Антон.
  Розпаливши багаття, ми стали весело проводити час під музику Антона, їсти, пити й купатися в тому озері.
***
  Вже ближче до опівночі Інна нагадала про ще один захід, запланований на цей вечір:
  — Як там у тому старому серіалі: «Чи боїшся ти темряви?», — хто хоче розпочати?
  — Давайте я, — вигукнула Аліна, — мені якраз дуже кортить полоскотати вам нерви.
  — Ну давай, здивуй нас.
  — І ось, усе почалося з…
  Не встигла Аліна розпочати історію, як ми побачили, що з лісу до нас мчить на всіх парах Нуар, тримаючи у зубах дивний об’єкт.
  — Ну і що цього разу ти притарабанив, а, Нуаре? Сподіваюся, якийсь скарб, — засміявся Антон до Нуара, який виплюнув біля нього щось незрозуміле, темне, схоже на коробку.
  — Уууууу… — зраділа Аліна. — А це щось цікавеньке, скажіть…
  Я першим вирішив підійти до цього предмета і підняти його. Покрутивши в руках, постукав ним по дереву, щоб струсити прилиплу землю. Хм, з цього боку наче схоже на сторінки. Зірвавши коріння, яке піддалося не одразу, я нарешті промовив:
  — Схоже, це якась книга...
  Я спробував відкрити її, докладаючи чималих зусиль.
  — Уффф! Скільки ж років вона там пролежала, — прокашлявся я від землі та пилу.
  Я спробував зняти коріння і з лицьового боку, але швидко махнув рукою, відкривши книгу.
  — Тут нічого немає... Тупо порожня.
  — Дай сюди! — випалила Аліна.
  Вихопивши книгу з моїх рук, вона підійшла до багаття, спробувавши проявити сторінки над вогнем.
  — Ну, спробувати було варто. Шкода… Цікаво, а де він її знайшов?
  Ми всі дружно повернулися до Нуара, що радісно кружляв довкола. Антон покуйовдив йому шерсть та дав смаколик, а потім попросив його провести нас до місця сховку. Щасливо гавкнувши пару разів, осяяний тим, що його знахідка так схвилювала всіх, Нуар повів нас углиб лісу.
  Десь через хвилин десять ми дійшли до місця, густо порослого різними чагарниками та великими деревами, в які і пірнув Нуар. Подивившись один на одного і зробивши типовий жест плечима, ми послідували за ним, вийшовши на невеличку галявинку метрів п’ять у діаметрі, де і побачили купу виритої землі. Навколо було чимало товстезного коріння, через що нам було трохи незручно діставатися її центру.
  — Схоже, ми прийшли. І навіщо комусь було закопувати тут порожню книгу? — промовив Антон.
  — Ну, я десь читала, — повільно почала Інна, — якщо щось сильно турбує і не можеш ніяк цього позбутися, можна виписати це на аркуш паперу, а потім спалити.
  — Навіть якщо і так, у ній нічого немає. Тож твій варіант не підходить. Та байдуже. Давайте заберемо книгу з собою, а потім на шляху назад викинемо, а то боюся, Нуар знову захоче викопати її. Бачите, який він радий, що привів нас до цього місця.
  — Тобі видніше. Гаразд, ходімо вже назад, а то прохолодно якось, ще й комарів тут море.
  Ми розвернулися і попрямували назад до багаття, після чого знову розсілися по своїх місцях, плануючи продовжити наш вечір розповідями історій. Поки всі збиралися з думками, я вирішив ще раз розгорнути книжку, суто рефлекторно. Гортаючи напівтрухляві сторінки, я і цього разу не помітив нічого цікавого. Хоча… На першій сторінці щось ледве-ледве просвічувалося. Можливо, мені здалося. Я протер очі й навів ліхтарик смартфона на сторінку. Чим довше я дивився, тим яснішою ставав нарис.
  — Народ, тут, схоже, таки щось є. Ходіть сюди.
  Ледь почувши це, всі різко підхопилися й підбігли до мене з новою хвилею зацікавленості.
  — Що, що там???
  — Поки не знаю, воно ніби проявляється потроху.
  Через декілька секунд зображення повністю проявилося, але, попри це, ми й надалі продовжували стояти й мовчки дивитися на нього. На ній було зображено, як чотири вкрай схвильовані особи стояли біля багаття, а поряд із ними бігав чорний пес.
  — Хтось знає, що це може означати? — запитав я, піднявши погляд на друзів.
  Усі продовжували мовчки дивитися то на сторінку, то один на одного.
  — Ось! Тут також проявляється. Дивіться! — тицьнула пальцем Інна на другу сторінку.
  Гнітюче мовчання знову повисло між нами.
  — Ану давай далі перегортай цей недолугий комікс!
  Перегорнувши наступну сторінку, ми незабаром побачили, як повільно почала просвічуватися нова інформація. Ми стояли біля нашої машини, у якої були спущені колеса, в паніці озираючись навкруги.
  — Ваааау! — вигукнула Аліна. — По мені аж мурахи пробігли. Хлопці, ви мене налякали. Круто придумали. А як ти Нуара підбив так вчасно підбігти до нас? Я-то думала, моя черга розповідати страшну історію. А ви, хлопці, дивлюся, поки ходили за дровами, он який квест придумали.
  — Це не ми, — промовив я напівголосом. — Я й гадки не маю, що це.
  — Ну, якщо не ви, то хто? Розіграли ви нас круто, вийшло лячно і все таке. Ну що, хто наступний розповідає історію? — випалила трохи нервово Інна.
  — Це правда не ми, — цього разу промовив Антон зі злегка зблідлим обличчям, від чого Інну пробрали дрижаки.
  — Ну а що там на четвертій сторінці ви придумали, а?! — Інна вихопила книжку з моїх рук, одразу посвітивши на неї своїм ліхтариком. Нова ілюстрація стала повільно проявлятися через деякий час: на ній усі ми сиділи біля багаття з виглядом тотального розпачу.
  — Хлопці, ви нас розіграли по повній, але, будь ласка, — вона жбурнула на землю книгу, — досить!
  — Прошу, заспокойся, давай охолонемо й обдумаємо все. Ми не менше за тебе збентежені. Якщо те, що показує ця книга — правда, і в машині пробиті колеса, то ми не зможемо звідси… — вихопився Антон, але зупинився, не договоривши до кінця.
  Інна почала ходити довкола:
  — Що за чортівня тут коїться… Це мав бути звичайний відпочинок, а не якась «П’ятниця 13-те». — Несподівано вона зупинилася, повернувшись до нас. — Гаразд, ходімо до машини. Ви точно не пішли б на те, щоб спустити колеса. Може, хоч тоді зізнаєтеся.
  Підвівшись, ми почали рухатися за Інною, яка вже стрімголов бігла до машини, де за мить стала як укопана, освітлюючи її навколо. Незабаром підбігли і ми, також заклякнувши від побаченого. Колеса були не просто спущені, а повністю пробиті в багатьох місцях.
  — Та як можуть якісь сучки пробити колеса? — вигукнув роздратовано Антон, почавши обмацувати гуму. — Ми ні на що не натикалися по дорозі, та і я б помітив це раніше. Хтось, — він обвів нас тривожним поглядом, — ніби навмисно їх проколов.
  — Народ, я не така емоційна, як Інна, але навіть мене вже починає страх брати, — Аліна стала нервово озиратися на всі боки, — щось тут явно нечисто…
  — Не тільки тебе. Слухай, а на інших сторінках є ще щось? — запитав Антон.
  Я розгорнув книгу, яку підібрав із землі перед тим, як бігти сюди з іншими, але тут чиясь рука швидко зачинила її.
  — Так, досить! — крикнула Інна. — Усе це почалося з того, як твій пес приніс кляту книгу! Нам не треба дивитися на ті сторінки, давайте просто викинемо її і підемо пішки додому.
  — Додому? — Антон скептично пирхнув, похитавши головою. — Додому 20 км! Зараз темно! Тут ні хріна не рівненьке плато, а суцільні гори і круті схили. Ступнемо кудись не туди і... — Він запнувся на мить. — Пропоную поки дістати ще дров, погрітися, зібрати речі, а потім у машині переночувати. — Завершивши свою промову, Антон продовжив оглядати машину.
  — Як скажеш… Але цієї клятої книги ми маємо позбутися негайно. Щоб не продовжувала малювати бозна-що.
  Повертаючись назад до вогнища, ми вже не були такими радісними, як до цього, присівши з похмурим виразом обличчя на свої місця. Бажання розповідати якісь моторошні історії, як і говорити про що-небудь, уже не було. Інна викинула книгу у вогонь розгорнутими сторінками вниз, де її обійняло полум’я все ще яскраво палаючого багаття.
  Певний час ми сиділи і просто мовчали, кожен обмірковуючи щось своє, аж поки я не вирішив нарешті озватися:
  — Ну що, ходімо збирати дрова всі разом. Думаю, так якось безпечніше буде.
  — А ми б тут у будь-якому разі не залишилися самі, — буркнула Аліна.
  Ми повільно помандрували в гущавину, обережно освічуючи шлях навкруги. Добре, що гілок було багато в цьому лісі, завдяки чому вдалося доволі швидко впоратися з цим завданням. Повернувшись назад, ми підживили наше багаття, продовжуючи обмірковувати події цієї ночі...
  — Сподіваюся, Нуар до нас зараз не приведе якусь відьму чи кикимору, — криво усміхнувся Антон.
  — Це точно, на сьогодні достатньо і відьомської книжки.
  З плином часу ми почали потроху розслаблятися. Хоча деякі тривожні нотки все одно ще було чути в наших голосах, адже ми так і не змогли раціонально пояснити те, що бачили.
  — Бляха! — вигукнув я, впавши на сідниці.— Що сталося???
  Усі різко повернулися до мене з вкрай стурбованим виразом обличчя. Якби ми були в іншій ситуації, можливо, моє падіння стало б приводом для сміху, але не зараз...
  — Книга! Вогонь не зачепив її взагалі. Я випадково помітив…
  Усі побачили те ж саме, що і я. Порція адреналіну почала пульсувати в кожному з нас. Аліна неквапливо підійшла до книжки і, нахилившись, щось помітила на одній із сторінок. На її обличчі прочиталася тривога. Зінниці розширилися ще більше, а губи втратили свій звичний колір.
  — Антоне… — проковтнула вона слину, — а в цьому лісі водяться вовки?
  — Вовки? Та хрін… хоча…
  — То хто ж це тоді? — тицьнула вона палицею в ілюстрацію.
  Я підхопився і почав озиратися навколо, але нікого не помітив.
  — Можливо, книга цього разу помилилася, — зронила Аліна напівголосом. — Ну, я сподіваюся…
  — Вона наче показує події майбутнього. Можливо, намальованого тут ще просто не сталося, — сказав я і за допомогою палички перегорнув наступну сторінку.
  Всі вмить заклякли. Ми бігли. Не просто бігли, а рятувалися від чогось «невідомого» позаду нас. На наших обличчях читався жах. Інна тремтячою рукою вхопила палицю, і тепер вона була тою, хто перегорнув декілька сторінок за раз. Ми побачили на них її в сльозах. Я тримав її за плечі і ніби заспокоював. Незрозуміло, що могло трапитися за цей період, але це лякало ще більше.
  — Так, усе, — Інна гнівно закрила книжку ногою. — Достатньо казочок на...
  Виття, що донеслося з глибин лісу, перебило її на півслові. Глянувши одне одному у вічі, ми побачили в них саме те, чого й страшилися.
  — До машини, сховаємося там! — вигукнув Антон….
  Тільки ми хотіли вже почати бігти, як Нуар із злим гарчанням почав рухатися в бік лісу.
  — Ну а ти куди преш... До нас, дурний пес! — Антон, зірвався з місця побігши за ним.
  — Ви біжіть до машини, я за Антоном, ми скоро! — Я кинувся за другом, не бажаючи залишати його наодинці. Особливо тепер... 
  Антон підбіг і, схопивши Нуара на руки, розвернувся, кинувшись у бік машини разом зі мною. Гул і дике ричання ставали все ближче. На шляху назад я, не думаючи, вихопив книжку з багаття, примітивши про себе, що вона була холодна, взагалі без натяку на те, що лежала увесь цей час у вогні. «Точно проклята річ», — подумав я і все ж побіг далі, тримаючи її в руках.
  — Та де ж вони??? Кляті ключі!
  Антон шукав по всіх кишенях, але ніяк не міг їх знайти.
  — Я точно пам'ятаю, як клав їх сюди. Чорт, тут дірка. Схоже, десь випали. Немає часу шукати їх тут. Давайте, біжімо звідси!
  Через деякий час ми перестали розрізняти дорогу серед лісу. Ми заблукали. Ба більше, можливості перевести подих і обміркувати наступний крок у нас не було. В якийсь момент ми натрапили на високий та доволі широкий пагорб. Він був метрів 7–8 заввишки. Це був наш шанс втекти від вовків, але ми мусили дертися вгору. Ніхто з нас не був скелелазом, і цей пагорб мав кут майже під 90 градусів, але яка, до дідька, різниця…
  — Тримай, — Антон передав мені Нуара зі словами: — Ти маєш піднятися з ним, а я спробую захистити вас, поки ви не підніметеся.
  — Якого біса, Антоне... Якщо хтось і залишиться на варті, то це я.
  — Ой, не час тут героя вмикати… Давай уже лізь, не зволікай, бляха...
  Антон став біля груди каміння приготувавшися відбиватися від вовків. Я притиснув Нуара до себе, розпочавши підйом. Аби тільки не послизнутися... Жалібне скавчання, постійно лунало біля мого вуха. Схоже він також нервував не на жарт. Нарешті, підтягнувшись угору, я передав Нуара дівчатам і в цю ж мить почув знизу Антона. Схоже, вовки наздогнали нас…
  — Антоне, давай залазь!
  Антон кинув ще однин кругляк кудись в бік лісу й розвернувшись почав хутко дертися вгору. Декілька разів він зривався сповзаючи вниз. Ми також почали кидати в бік лісу усе що підверталося під руку, в надії відлякати наших переслідувачів від нього. Врешті-решт, незважаючи на роздерті руки, він також вибрався і впавши на спину, почав важко дихати переводячи подих.
  — Це… це було щось… Та які там історії жахів біля багаття, коли повернемося додому, я навіть світла більше вимикати не буду. До дідька ці походи. Усе…
  Кілька хвилин ми важко дихали, намагаючись оговтатися. Аліна підійшла до Антона, щоб про щось із ним переговорити. Це була можливість перепочити. Але чи надовго? Та і що нам робити далі? Я вирішив встати, трохи відійти та подивитися на інший край цього виступу. Нас оточувала нескінченна кількість занурених у темряву дерев, усюди, куди не глянь. Невідомо, як далеко було місто чи хоча б дорога. Це був якийсь сюр… До мене донеслися легкі кроки неподалік. Я повернув голову. Інна. Вона підійшла та злегка торкнулася мого плеча.
  — Слухай… Не думала, що це скажу. Думаю, нам варто зібратися і переглянути всім разом книгу. Якщо знатимемо, що на нас чекає попереду, може, й уникнути зможемо цього... 
  — Так, твоя правда… Точно! Дай сюди! — Я вихопив книгу з її рук, яку передав їй ще біля пагорба, і швидко почав перегортати сторінки, попросивши Інну підсвітити. 
  Переглянувши ті події, які вже з нами трапилися, я зупинився на одній...
  — Антоне!!! Аліно!! Хутко забирайтеся звідти! — я став несамовито кричати кинувшись в їхній бік. Буквально за мить до того, як земля біля них тріснула по швах, розповзаючись вусібіч.
  Антон з Аліною різко підхопилися з місця і стрибнули уперед простягнувши руки, намагаючись вхопитися бодай за щось. Проте, не стали ближчими до нас навіть на сантиметр. Величезний край виступу з гуркотом відколовся й полетів униз разом із ними. Як тільки ми оговталися від шоку, то підбігли до новоутвореного краю, шукаючи їх примруженими очима. Серед пилу, піску та глухого низького гулу до нас час від часу долинав переривчастий стогін. Незабаром до нього додалося ще дещо… Виття. Моторошне виття незліченної кількості голодних вовків, що стало наростати серед тіней дерев. Ми продовжували гукати їх, проте нічого не чули у відповідь. Як тільки гуркіт нарешті стих, краєм вуха я наче зміг вловити частину слова. 
  — Тримайтеся, я зараз спущуся! — крикнув я у бік прірви.
  Я нахилився нижче, шукаючи щось, за що б можна було зачепитися і почати спуск і тут же заціпенів. Тепер я усвідомив те, у що не хотів вірити на початку. Те, чим насправді були ті уривки слів, що доходили до мене. Різкими, пронизливими криками болю та відчаю, від яких кров холоне в жилах. Тепер я чув їх кришталево чітко. Чув, проте не бачив того, що вовки робили з ними. Несамовитий, скажений гул багатьох щелеп, що синхронно кусали і рвали на шматки людську плоть, заполонив мою голову. Я хотів допомогти, кинутись і відігнати вовків, проте не зміг зробити ані кроку, боячись привернути увагу тих, хто був унизу. Пес Антона, який вчасно відбіг, підійшов до нас, почавши скавучати, бігати по краю туди-сюди, дивлячись униз цієї безодні. Інна першою оговталася від заціпеніння. Вихопивши книжку з моїх рук, вона почала гортати її далі.
  — Вже пізно. Якби ми подивилися раніше, цього б не сталося, — промовила вона тремтячим голосом зі сльозами на очах.
  Вона мала рацію, не можна було вагатися знову.
  — Твою ж... — я повернувся до неї. — Гаразд! Що далі?
  На деяких сторінках ми бачили, як дерева навколо оживали. Вони тягнулися до нас своїми гілками у спробі вбити. Ми швидко озирнулися навколо. Усе поки що виглядало нормально. Схоже, у нас ще був час. На наступних сторінках ми бігли лісом, а це означало, що ми все ж знайдемо шлях.
  — Так... тут якась трясина. Нам треба уникати її!
  — Інно, — краєм ока я побачив, як щось почало торкатися її шиї. Я вхопив Інну за плечі, підтягнувши до себе. Це були гілки одного з дерев.
  — Почалося.
  Ми тільки й встигли, що перекинутися поглядами, і, вхопивши Нуара, побігли вперед. Куди-небудь, туди, де на цих клятих сторінках ми були ще живі.
  Пробираючись крізь ліс, ми дряпали обличчя, руки та ноги об колючки, але не зважали на це, продовжуючи бігти далі. Якби ж не треба було тримати Нуара… Проте, я не міг його покинути, просто не міг… Укусив губу до крові.
  З часом Інна почала сильно відставати й робити паузи частіше. У мене ж, почало мерехтіти перед очима. Бажання впасти було сильним як ніколи. Я також став на місці, щоб перевести подих і дочекатися її. Звідки це відчуття? З кожною секундою, поки я стояв на місці, мої ноги ставали тільки важчими від цього перепочинку. І тут я нарешті прийшов до тями... Щось занадто м’яко тут було. Твою ж. Це і є те болото.
  — Інно! Стривай! Не ходи сюди, тут болото.
  — Що-о-о?? Повто... — її слова обірвалися вмить.
  — Трясця! — я поставив Нуара і швидко побіг до неї.
  Я продовжував гукати, проте вона не відповідала. Я підсвідомо молився всім богам, яких тільки знав, щоб вони зберегли їй життя. Думка, що я можу втратити ще когось, була нестерпною. Пробираючись через хащі, я нарешті зміг помітити силует. Її силует. Інна лежала пластом на землі. З голови текла кров, а болото стрімко затягувало її у свої глибини. Я підбіг і вхопив її за руки, намагаючись витягти, але відчув, як і мої ноги також почали поглинатися. Зрозумівши, що таким чином нас затягне обох, вирішив діяти інакше. Оглянувся навколо.
  — Зараз, секунду, почекай трохи!
  Ледве вибравшись із болота, я підняв довгу палицю й швидко розвернувся в бік Інни, яку вже ледь було видно.
  — Ось, тримай. Прошу, вчепися…
  Я продовжував її гукати. Знову і знову. Проте вона не приходила до тями. Щось, що спричинило ту кровотечу в її голові, не дозволяло їй опритомніти. Верхня частина тіла швидко зникла вслід за нижньою, а її голова була останньою, що поринула у пітьму, назавжди залишивши в мені спогад її безпорадного виразу обличчя перед неминучою смертю…
  — Невже ми тут усі помремо? Якого біса, бляха, за що… за що??? — я кричав, бив кулаком об дерево до крові та проклинав усе навколо. Прийняти ще одну смерть було занадто важко. У мене не було часу навіть на… Краєм вуха щось почув: скрип, ще один, а потім — як щось зі свистом швидко понеслося в мій бік.
  Я миттєво присів. Буквально за мить до того, як величезна гілка одного з дерев ледь не вдарила по моїй голові. Цей ліс хотів поховати всіх нас. Лишився тільки я. Проте я відмовляюся здаватися. Якщо я не виживу, то рідні навіть не зможуть дізнатися про Інну, Антона та Аліну. Я мусив вижити хоча б заради цього. Зібравши в собі залишки сил і рефлекторно вхопивши прокляту книжку з землі, я побіг, гукаючи Нуара та постійно озираючись на всі боки.
  — Куди ж ти втік? Нуаре! Чорт... Пробач...
  Я намагався шукати його скільки міг. Хотів уже взяти книгу, щоб передивитися події, але проклятий ліс не дав мені такої можливості. Освітлювати дорогу більше не було чим. Телефон загубився десь на шляху. Нуар так і не відгукнувся жодного разу за весь час. Горло пересохло настільки, що я вже не міг кричати. З болем у серці я облишив надії його знайти, сподіваючись, що він втік якомога далі з цього лісу і зміг вижити попри все.
***
  Як далеко я забіг? Чи достатньо? В очах паморочилося, я був на межі втрати свідомості і не міг далі продовжувати шлях. Зупинившись, упав на коліна. Все. Більше немає сил, щоб зробити бодай ще один крок. Потрібно відпочити, хоча б трішки.
  Не знаю точно, скільки минуло часу. Я розплющив очі й підвів голову. Небо всіяне зірками, але, крім цього, я помітив, що стало світліше, ніж було до того. Наближався світанок. Я відчув під своїми руками асфальт. Асфальт! Це означало, що я добіг до дороги, а отже, вийшов із лісу. Я не знав, куди вела ця дорога, але вдалині помітив світло. Я міг би покликати на допомогу там. Зібравшись із силами, я пошкутильгав у бік можливого порятунку.
***
  Через декілька годин я дістався туди й розповів про все на місці. Це була заправка. Мені дали аптечку, їжу, воду. Відвели в комірчину, де я став очікувати на поліцію та швидку.
  І тут мене накрило на повну. Я пригадав все, що сталося за цю ніч. Все, що мене стримувало, все, що допомагало мені пережити, відійшло на задній план, давши волю всім почуттям, що сиділи в мені. Я відчував жаль, гнів, смуток, злість — великий спектр емоцій, кожна з яких немов хвилями проходила крізь мене. Але одне-єдине, чого я не відчував, — це радості чи полегшення від того, що вижив. Мені просто пощастило. Просто пощастило. Я взагалі не був корисним. Був тягарем, який не зміг нікого врятувати. Навіть Нуара не вберіг… Це я мав там померти, а не вони! Сука! Як же боляче…
Переживши бурю емоцій, я підвів голову, дещо пригадавши. Попри все це, я досі тягав із собою трикляту книгу. Взявши її до рук, я випадково відкрив десь посередині й побачив інформацію про себе самого. Про те, як я здирав землю з обкладинки книги. На наступній ілюстрації: я прочитав те, що було написано на книзі і... На цьому все. Я чекав доволі довго, але нічого більше не проступало на жодній зі сторінок. "Невже це все закінчиться, якщо я здеру цю бісову землю?" — подумав я, почавши виколупувати пристале коріння і землю ножем, знайденим у комірці.
  Сівши назад, я підніс її до себе, розгорнувши лицьовим боком. Побачив, як почали проступати букви: «Гримуар душ». Я також побачив пришитий до обкладинки клаптик, ніби зі шкіри, на якому були видряпані слова. На одному боці мова була важкорозбірлива і незрозуміла мені, але на іншому, хоч і з дивним діалектом, проте все ж можна було щось розібрати з цих написів:
  «..., хто ........ ..... гримуар, ..... ........... .... не ... .... відкривати. Якщо ..... зробите ......., .... покаже ... події, .. стануться ... майбутньому, створить їх. ... .. ..... .... .... ... «збирати душі», .... .... ... ... .., ..... ..... .... .... .......... .... ..... знищити ....... .... .... неможливо. ... довше ... ... .. відкритому ....., .......... жахливіші події ........ Земля .. коріння .... блокують .... сили. .......... ............... .......... .......... ...... ................. ввести .... .. оману .. не піддавайтеся. ... сподіваюся, ці ....... ........ не побачать світу».
  З кожним словом моє серце починало гуркотіти все сильніше. І тепер я почав замислюватися, чому остання сторінка показала мені стерти землю з неї. Ледь помітна пульсація пройшлась по гримуару. А потім ще одна і ще. Тріщини з сухім тріскітом стали швидко обперезувати всю його поверхню, переливаючись зеленим, їдким світлом. Гримуар відкрився і почав перелистувати сторінки сам, аж поки не дійшов до останньої. Я побачив. Побачив те, що не мав. Те, що ніхто ніколи б не мав бачити. Я став несамовито кричати в агонії, продовжуючи дивитися на те, що має статися зовсім скоро. З моїх очей лилася кров, серце було на межі вибуху від аномальної швидкості. Те, що він мені показав, було неможливо витримати звичайній людині…