V. Воля або Смерть!

“Сяє дивний жовтий мак, синя хвиля грає,

Запорозький козак двічі не вмирає!”

"Хартія Вольностей — варварський папір, покликаний розірвати землі, що по праву належать Тановій Короні! Мій батько, батько мого батька і так до самих богів — увесь наш рід міцною рукою володів над землями, даними нам богами. Через кров предків, через їхні перемоги та жертви отримали ми цей трон. Не я створив цю корону і не мені її ламати! Я не зраджу присягу предків! Не дам анархії повстати там, де сотні років панував лад та спокій. Не дозволю, щоб звичайне місто, випадковий боярин чи зненацька проголошений отаман сам вирішував, яку частину королівства йому забрати собі. Я не поставлю свого підпису під цією ганчіркою!"

Зала вибухнула оплесками в підтримку монарха. Гул голосів піднявся під високим кам'яним склепінням, змішуючись із дзвоном обладунків та шелестом дорогих тканин. Старі роди, чиї герби висіли над троном ще за часів дідів нинішнього правителя, першими підняли руки на знак підтримки. Для них слова короля були не просто промовою — вони були нагадуванням про світ, у якому кожен знав своє місце, а корона була незмінним центром усього порядку.

Лише нечисленна кількість голів опустилась у мовчазному плачі над власною могилою.  Для цих людей промова пана Богуслова стала початком розлому, який розділить не тільки раду, але й саму країну. Серед них сидів Дужий — чоловік, що власною рукою вивів перші рядки тієї самої "ганчірки". Він сидів нерухомо, дивлячись на престол, де зараз стояла людина, яку він колись називав братом. В його очах на троні сидів не тільки пан, але й його найближчий друг. Чоловік, якому Дужий особисто довірив власну доньку, з ким він ділив братські узи та тяжкі осади, холодні ночі перед битвами і солодкі перемоги після них. Він пам'ятав часи, коли цей трон ще не був символом відстані між ними. Коли молодий спадкоємець корони сидів поруч із ним біля вогню. Дужий пам'ятав кров на полях битв, де вони стояли пліч-о-пліч, пам'ятав поховання друзів і клятви, які давали над їхніми могилами. Саме тому сьогоднішні слова боліли йому сильніше за будь-який удар ворога.

“Я вважав так само…” — овіяний славою отамана, Дужий стояв у цій залі й бачив, як промова, що мала захистити державу, насправді придушує свободу тих, хто ще тримає її кордони. Він бачив, як король, якому він колись довіряв життя власної родини, відвертається від тих, хто міг стати його найміцнішою опорою. Дужий не міг змиритися з тим, що людина, яку він колись знав, зникла як тільки корона пала на голову. У цей день він зрозумів: іноді найбільша зрада приходить не від ворогів за стінами, а від тих, кому ти колись довірив стояти поруч з собою.

“Козак двічі не вмирає!” — гасло під яким відбулось повстання Дужого, пізніше відоме як Зрушення Півдня. Повстання почалося ще до сходу другого сонця весни. Спершу це були лише уривчасті чутки, що котилися ярмарками швидше за купецькі вози: десь спалили королівську заставу, десь вигнали намісника, недалеко над дерев'яною вежею замайорів чужий прапор. Селяни шепотіли, ніби самі боги відвернулися від корони, а незадоволені бояри вже поспішали складати клятви новому проводиреві. Ватажок заколоту не називав себе королем і не проголошував нового царства. Він говорив лише про справедливість, про давні вольності та про людей, яких столиця давно перестала чути. Під козацькі знамена ставали не лише озлоблені воїни, а й ремісники, мисливці, збіднілі лицарі та цілі села, що вірили: досить лише одного сильного удару, і стара влада захитається. 

Та поки заколотники збирали сили, королівські гінці вже гнали дорогами, дзенькаючи срібними печатками на наказах. Гарнізони чекали короткої облоги: мости перекривалися ще до того, як повстанські дружини встигали до них дістатися, комори спустошувалися, щоб не залишити бунтівникам харчів, а кожен загін, що намагався відокремитися від основного війська, безслідно зникав у лісах або складав зброю перед чисельно переважаючими силами корони.

 Проте найбільше занепокоєння королівським воєводам приносили не чисельність повсталих і не швидкість, із якою до них приєднувалися нові люди. Справжнім страхом стала дивовижна зброя, яку козаки винесли на поля битв. Ніхто з досвідчених стрільців Корони не міг збагнути її природи. Вона не потребувала ні туго натягнутого лука, ні важкого арбалета, а смерть несла гучним громом і густою хмарою білого диму. За одну мить лунав оглушливий вибух, а воїн, що стояв на такій відстані, куди не долітала жодна стріла, вже падав додолу зі смертельною раною. Старі лицарі говорили, що то чаклунство степів, священники бачили в ній кару богів, а літописці ще довго не знаходили слів, аби описати побачене.

Кілька перших сутичок принесли повстанцям легкі перемоги, бо королівське військо не знало, як боротися зі зброєю, що вбиває раніше, ніж ворог встигне зблизитися. Та досвід багатьох походів навчив воєвод не поспішати. Було очевидно, що сила заколотників полягає не лише в самих людях, а й у можливості використовувати свою небачену зброю. Відтоді кожен наступ був виваженим, кожна переправа — розвіданою, а кожен крок — підпорядкований не хоробрості, а терпінню та дисциплині. Так боротьба невпинно звелася до мурів Самарської вежі, де повстанці вирішили дати останній бій. Фортеця височіла над річкою, вселяючи її оборонцям певність, що жодне військо не наважиться штурмувати її з боку стрімких берегів. Дощі ж, які кілька днів поспіль поливали землю, здавалися благословенням: вони розмивали дороги, стримували королівські облогові машини й дарували надію на затяжну облогу. Та саме вони стали початком кінця. Поки погляди оборонців були прикуті до головних воріт, досвідчені королівські загони, використавши нічну темряву та приховані броди, непомітно обійшли Самар із боку річки. Коли ж над вежею нарешті загриміли перші постріли, виявилося, що запаси дивовижного чорного порошку, від якого залежала вся міць нової зброї, через тривалу вогкость відсиріли й більше не слухалися рук своїх господарів. Один за одним замовкали громові постріли, а разом із ними згасала й остання перевага повстанців. Те, що ще вчора здавалося зброєю, здатною змінити хід історії, за одну дощову ніч перетворилося на безмовне залізо. Саме тоді багаторічний досвід королівських полководців узяв гору над новизною. Військо Богуслава прорвало оборону Самара, остаточно придушило заколот, а його ватажок разом із усім військом потрапив до полону ще до того, як звістка про облогу встигла облетіти віддалені землі. Замість війни, на яку так сподівався Дужий, його люди опинилися серед десятків дрібних сутичок, у яких вони втрачали сили швидше, ніж знаходили нових союзників. Те, що мало стати полум'ям, розсипалося на окремі іскри, і кожну з них королівські воєводи затоптували ще до того, як вона встигала розгорітися.