ІІІ. Рада Гідних

Тан ІІІ – гідний син Тарольда й Верени, славетний воїн, народжений у горлі ковальської справи, далеко на півдні. Був красив, молод й гідний стояти пліч-о-пліч з великими родами. В своїй бурхливій молоді він бачив далекі країни, мандрував там де ще не ступала нога, вчився в кращий розумів свого часу. Беріг сестер, розпалював багаття родового дому й беріг його як мужній воїн в самі темні ночі. І ось, коли настав час прийняти батькову корону та осісти в замку, що будували його далекі пращури, він оголосив про пир:

“Всілякий гідний муж, його прислуга та дружина, всі хто клятву стримав перед моїм батьком, та ті хто мені хоче її дати – всіх вас запрошено до столу. Вдаримо кубками, та повеселимся на славу – щоб заздрили мертві, чули народженні та мріяли ненароджені!”

І було так: чули всі про це запрошення. І всі посли, придворні чаклуни й совітники казали – відвідати подію дану необхідно, всім хто має в серці молодість – а в руках силу.  І лише дурень прийде в чужий дім без подарунку. 

Тож рушили до родовища Танового з усього світу. Одні несли неперевершені золоті прикраси, інкрустовані самими коштовними каменями, інші несли писемні труди, оригінали трактатів – вічних хранителів знань. Були і ті хто приходив з синами та дочками – не з честолюбства, а з надії на більше. І Тан зустрічав їх особисто, спершись на батьків меч. Вдивляючись в обличчя присутніх він не шукав лестощів – зважував серця.

Замок, зведений на чорному камені, приймав гостей мовчазно. Його мури пам’ятали більше присяг, ніж нині стояло людей у великій залі. І ось, коли всі гості сіли за столом, і шум бокалів, розповідей, пісень та веселощів заповнив залу, Тан вийшов перед ними й мовив:

— Вітаю всіх, хто прийшов з далеких земель, всіх хто не знехтував запрошенням до мого дому. І мушу сказати вам – я скликав вас не лише пити, їсти, веселитись. Корона не тримається довго на голові того хто шукає тищі, і багатьом вам це відомо з малку. Ви були такими самими бешкетниками у молоді як і я сам, багато хто з присутніх мандрував зі мною, пліч-о-пліч, пережив тяготи бою, навчання в холодних корридорах та під суровими поглядами вчителів, давав зі мною клятви церкві та своїм батькам. І ось коли ми всі поділились вістями, заключили ще не підписані домовленості, я хочу знати… Я хочу знати хто з вас стане поряд зі мною, коли мій дім покличе до зброї, хто говоритиме правду навіть коли вона гірка як отрута, і хто піде геть якщо не стримає слова! Ви всі скликані не тільки на пир, а й на Раду гідних – тих чиї імена будуть міняти історію, тих кого нащадки будуть згадувати та брати за образ, до якого варте тягнутись, тих кого будуть ще багато років після смерті згадувати в книжках та картах..

При цих словах стихли розмови, і навіть музики замовкли, немов зрозуміли: пир тільки почався, і їм ще далеко до того як відіграти свою кращу партію, бо Рада гідних - скликана та проголошена. І після хвилини мовчання вся зала була взірвана оплесками, радісними криками та ще більш гучною музикою. Такого зібрання давно не було, і всі присутні бажали показати себе якнайкраще. 

І першим вийшов Богуслав, володар з Кшивоклату. Діставши свого меча парубок дав його лезом вгору господарю, та, поклонившись до ніг Тана, мовив:

— Даю тобі клятву своєю зброєю. нехай вона слугує тобі так само вірно як мені вже десятий рік підряд. Цей меч жадає крові, але приймає її лише від ворогів, тож ніколи твоя рука не підніметься на друга. — Тан вислухав Богуслава та підніс лезо меча до голови свого слуги. Меч не ранив колишнього власника.

І після нього було ще багато претендентів, багато клятв та дарунків було в цей вечір подарено, але останнім хто вийшов на поклон новому володарю був загадковий чоловік, імені якого ніхто ще не чув. 

— Вітаю тебе, мій господарь. Я славний Фратер Сіон – син без роду, але з честтю. І перш ніж я дарую свою клятву, маю право запитати.

— Кажи чого бажаєш дізнатись Фратер. Нехай той факт що ти безрідний не лякає присутніх. В твоїх очах я бачу вогонь, а в серці лише дружні наміри.

— Ми всі тобі клятву свою даруємо, благаємо прийняти в свою родину, даруємо те що варте не тільки короля, а й богів! І всі присутні тут показали на що здатні. Але сам ти нічого не показав, крім смачної їжі та випивки. Тож кому всі ці лицарі давали клятву? “Чого же вартують слова, коли ти просто так їх зрадив”... Я викликаю тебе на дуель бо знаю – рівних мені в битві на мечах немає. Доведи що твоя рука достатньо сильна, а наміри непокорні. І з тих пір служитиму тобі.

Всі в залі замовкли. І музика перестала грати, і навіть шепотів не було чутно. Увага всих була прикута до цього “вискочки”, що вирішив іспитати господаря на чесність, гідність та мужність. І Тан прийняв виклик.

Мечі оголилися майже водночас. Сталь дзелькнула, ніби замок зітхнув, згадавши славетні битви та довгі осади.

Тан ступив вперед першим. Він не поспішав. Його постава була рівною, мов у коваля перед ударом: ноги твердо в землі, плечі розкриті, погляд спокійний та зосередженний. Бітьків меч у його руці здавався продовженням тіла, яке бачило численні поєдинки за життя. Фратер Сіон посміхнуся кутком губ. Його рухи були легкими, майже зневажливими. Там де Тан ступав прямо й неустанно – Сіон підходив швидко, ниряючи під ударами. Чоловік ніби ковзав по залі якою чулося шурхотіння його плаща, після численних ударів меч-о-меч.

Перший удар був швидким. Фратер кинувся вперед, цілячи в плече – простий але небезпечнйи випад, аби перевірити супротивника. Тан прийняв його без кроку назад: сталь зійшлась зі сталлю, і іскра злетіла між ними мов блискавка. Удар був сильним – і Фраттер це відчув. Не кожен міг так вдарити. Другий удар був більш серйозним. Дуелянт бив у серію, змінюючи ритм, змушував Тана відступити, розвертатися, приймати удари на лезо. Кілька разів клинки сходились так близько, що гості відсахувалися, ніби стояли між двома воїнами. Зала наповнилась важкими подихами та скреготом сталі. Вина лились з кубків під ударами лицарів.