ІІ. Булла про свідому волю

"Коли Божественне розсуджує себе через наші руки, ми вже не люди — ми механізми істини." З трактату "Про Причинність Як Волю", кн. V, гл. 9

  У роки, коли золото листя вже не гріло, а птахи не повертались на південь — бо світ більше не кликав їх назад, — у ті часи зміни почалися з мовчання. Не з меча, не з грому, не з крові. У центрі світу, в місті, що не має карти, бо розміщується між днями, а не на землі, в Столиці всих Столиць, відбулося зібрання. В Октавній Залі, де стіни оздоблені кістками з візерунком першої мови, де в повітрі вічно висить попіл від свічок, що ніколи не гаснуть, — туди прибули обрані. Жреці, хроністи, мовчазні пророки. Ті, кого називають Осяяними. Їх було дев’ятеро, та лише говорив один. Його ім’я не передавалось вголос. Та всі називали його Метагнос[1] — «той, хто понад знанням». Він був не старий, але зморшки на його обличчі були не з часу, з думок, очі його горіли не вогнем, а виснаженням. Перед жрецями стояв гідний муж, що сам створив себе. Народжений серед простаків він мав з дитинства важливі якості - знаходити знайомства, та бажання до більшого. І так попавши до культу він проривався крізь столітні устої, не заради їх руйнування - навпаки, аби як скульптор дати їм витончену форму. І ось, на вершині свого особистісного шляху Він стояв, тримаючи перед собою працю — дев’ять томів, шкіряних, важких, пахучих воском і деревом. Працю, яку ніхто не читав цілком, окрім нього. В першу чергу завдяки унікальній особливості його думок — читати мовчки, та майже дослівно переказувати прочитане.  Назва цієї праці була: «Про Причинність Як Волю».

  І Метагнос говорив тихо. Його слова не котились, як блискавка, не різали, як лезо — навпаки, вони повзли — холодні, невідворотні, мов похоронна тінь. Він не переконував — просто знімав завісу столітньої думки яку всі розуміли але ніхто не бажав за необхідне формалізувати, придати офіційного статусу, аби тісні коридори замовкли після тисяч спорів шепотом.

  "Ми віримо, що пророцтва — це майбутнє, яке приходить, як дощ. Але це — туман, що огортає берег, бо хтось із богів уже ступив на пісок. І на цьому берегу боги не мають форм. Вони — сам туман, сам пісок та безкрайнє море, глибини якого ніколи не відкриються для смертних. Ми не бачимо їх, бо вони — те, чим ми бачимо. Вони не діють — вони сам процес дії. Тож коли пророк чує голос — це не дар. Це вивід з рівняння, розклад війни між тими, хто не знає часу, це те що музиканти називаються музою, а художники натхненням."

  Він говорив довго. Одна година розтяглась на чотири, чотири на шість... Слова в’їдалися, як кислота, але ніхто з присутніх не рахував ворон. Всі уважно слухали, записували у записні книжки. Погляди всих переповнювались якщо не ентузіазмом, то надзвичайною зацікавленістю у сказаному. Ці восьмеро більше тридцяти років назад самі обрали нового Метагноса і їх переконання було залізним — ця людина є гідним наступником мертвих та гідним прикладом для ненароджених. І наприкінці залишилось тільки мовчання, бо не було заперечень. Усі знали — це не була пропозиція, це був факт, на який тільки чекали ім’я. І так було видано буллу «Про свідому волю». Зокрема багатотонних роздумів на тему божественного, одним із головних висновків, був дан дозвіл на втілення пророцтв навмисно, не очікування, не благання, а активне доторкання до структури світу, як садівник торкається до насіння, а потім збирає жнива. Той акт перевернув усе, але не в народі, не в містах — а в самій тканині мислення.

***

  Серед присутніх на соборі був Киріад Квінт, хранитель Архіву, куди не входять ті, хто має тінь. Людина тонка, гнучка, мов корінь, що проріс під порогом часу. Він слухав, не записуючи. Бо мав пам’ять, яка зберігала цілі абзаци, мов у воску. Він був багато в чому схожий з сучасним Метагносом, але все таки його судьба складалась іншим шляхом. Народжений в сім’ї короля, одних з західних земель, він програв внутрішню боротьбу за трон і єдиним способом вижити для нього стало служіння культу. Отримавши ще за дитинства чудову освіту, маючи величезну начитаність та знайомства серед рівних по статусу, Киріад досить швидко досягав успіху у культі, за що його, не безґрунтовна, поважали. Проте на власну думку, він не знаходив радощів у цьому, бо не розділяв багато догм, та його місце не давало змогу висловити ці міркування. Він сам собі створив темницю, але цього дня він впеше за багато років побачив світло. Велика кількість думок Метагноса тісно переплітались з ідеями Киріада — це надихнуло його.

  Після переказу булли, коли всі ще сиділи — він підвівся, і першим вийшов з зали. В цю ніч серед столітніх залі храму грала музика, нот якої давно не торкались. Йдучи залою в такт темпу метагнос мовчки міркував. Проте його медитативний спокій було порушено — Киріад Квінт, тримаючи в руках один з томів він мав питання на які може дати відповідь лише автор.

  — Ми зрушили камінь, і він уже котиться. Тож якщо світ справді лінійний — дозвольте нам наблизити той фінал, який вже написано.

  У залі знову настала тиша. Киріад вийняв з під свого вбрання сосуд — малий, непримітний, з срібним замком у формі трилисника. Тремтячими руками він тримав їх перед Метагносом, чекаючи його дозволу.

  — Кров. Збережена та освячена. Чиста. Ми віримо — це вона. Його, того, хто був першою Волею. Того, хто став основою нашого спільного слова. Король всих Королів. Здобута під час Другого розколу[2] Ми не кажемо: воскресити. Ми кажемо — втілити. Бо якщо ми — інструмент, то ця кров — нота, і ви як деригент— дозвольте нам зіграти, задайте тем."

  І дозвіл був наданий, не словом, а з мовчазного погляду самого уособлення церкви у ролі Метагноса. Цієї ночі Киріад не пішов до храму, готичні стіни якого ховали тісні покої священнослужителя, він пішов до вежі, де живе алхімія, де тиша густа, як мед, а формули висять у повітрі, як запах. Саме в кімнатах цієї фортеці протягом століть писались алхімічні та філософські праці, що були підписані лише однією літерою «С». Він пішов до Сервуса. Алхімік прийняв його без слова. Не тому, що не мав питань, а тому що знав: жодна відповідь не буде істинною. Лише дія має вагу. Киріад поклав сосуд на стіл.