І. Пісня про Створення Світу

Там, де ніч не мала краю,

і зорі спали в безіменні —

з хвиль прасвітла вийшла тінь,

що імені не мала...

Смерть — Перша з Перших,

могутня й тиха,

вона розкроїла небо мечем —

і двоє царств з'явились з шепоту.

Одне — для кроків живих істот,

там де сміх разом з плачем наповнює небо

Друге — її власна утроба,

де мертві сплять у кістяній пам’яті,

допоки ласкає їх рука богині забуття.

Та навіть жнива

не дають насолоди,

коли поле — пусте,

а небо — мовчить...

Тоді жнець взяв прах зірок,

і з їхнього попелу, з тремтіння світла,

виліпила двох — не як себе, але щоб бути на рівних.

Арда — рука землі,

Ігіс — дихання води.

Вони були серцем світобудови,

маючи власного плана.

Розгорнули долини і ріки,

сонце повісили, місяць вплели,

дерева піднялися, як думки,

і вітер зашепотів словами життя. І з тих пір йде відлік першої епохи — Епохи Незламних.

Та що є творіння без сміху?

Що є форма без насмішки?

І так з'явились ще двоє — Іокар, глумливий,

та Іллєквісцит, блазенство.

Вони взяли слабких і спотворених,

і дали їм вогонь думки —

смиренним черв'якам — свідомість,

і з того постала Епоха Слова — людство.

Боги сміявсь, бо жарти лишаються,

а істина помирає в книжках.

І серед слів сміху був народжений останній

Він вийшов із вогню:

Аргон — палахкітник, що сипле попіл,

кричущий вершник бурі мечів.

Його розум — уламок бурі,

зламаний, та не приборканий.

Його гнів — розрив землі,

йому завдячує континент своє ім’я.

Де ступає Аргон — річки червоні,

де говорить він — мовчать вершини,

його руки — серпи Смерті,

і їхній хліб — життя воїнів.

Його думи — гідність палих, надія ненароджених.

І з цих пір, в лісі списів,

було почато третю епоху — Епоху Ельфів.

Так зійшов світ із темного моря,

з хвиль — істина, з тіней — боги,

та в кожному слові, що дихає нами,

завжди стоїть — Вона.

Смерть. Мати. Кінець та початок.