Розділ 25

Родіон

Нарешті, бажана ейфорія після стількох місяців невідомості та очікування. Останні кілька днів показали, наскільки шалено та нестямно можна хотіти жінку. Кохану жінку. Це важливо. Тому що секс із коханою — це зовсім інші відчуття. Немов додали яскравості та розширили каталог емоцій.

Коли здійснюється одна мрія — на її місці відразу з'являється інша. Хочу, щоб ми з Ніною побралися, створили сім'ю. Ось тільки щодо дітей трохи стрьомно. Безумовно, в майбутньому можна народити ляльку, хлопчика чи дівчинку, не важливо. Я однаково любитиму як сина, так і дочку. Але вагітніти зараз, поки ми не розібралися з Германом — надто ризиковано.

Вчора я був на взводі, розумів туго і дико її хотів. А тепер хоч стрибай у тачку та мантуль півтори години за кермом у райцентр за презиками. Дідько, не хочеться світитися на людях зайвий раз і від сексу тепер не хочеться відмовлятися, тим паче, що Ніні це діло сподобалося. Вона не імітувала це точно, бо я вмію розпізнавати різницю. Моя дівчинка дійсно отримала насолоду. Якісне задоволення, так і бути похвалю себе трохи.

М-м-м, а як приємно прокидатися в одному ліжку оголеними. Смакую кожним моментом!

— Все гаразд? — малюю кінчиками пальців візерунки на її симпатичній сідниці. З ранку я, звісно, готовий до нових подвигів, і по мені це видно неозброєним оком, але краще почекати і переконатися, що Ніна готова до нашого бурхливого сексуального життя.

— Все навіть дуже добре. Хочеться щось наспівувати. А ще ти мені наснився, — усміхається. Сонна, мила. — Роде, у тебе такі гарні аристократичні риси обличчя. У твоєму родоводі не було осіб королівської крові? — знову робить мені комплімент, скоро змагатимемося хто кому скаже більше приємних слів.

— Не знаю про таких. В мені намішано єврейської та української крові, а ще крапельку литовської.

— Що це за шерех? — підводячись, напружується Ніна.

— Це дощ, люба. Танцювала колись під дощем голяка?

— Жодного разу, — хитає головою, вже здогадуючись, якою будемо моя наступна пропозиція.

— Я теж. Настав час це виправляти, — хапаю її за руку і тягну надвір. Дощ теплий, літній, приємно охолоджує шкіру, але чомусь не гасить мого збудження. Коли поруч верещить така оголена німфа — це, мабуть, не реально. Хапаємось за руки і кружляємо, дуріючи як діти. Потім тупцюємо обнявшись, немов у повільному танці, одночасно зажадавши поцілунків. Це щось фантастичне, сильне, чисте. Напевно, це і є щастя…

    Обіцяв, що сьогодні вечерю готую я і запрацювався. Та коли почув наляканий голос Ніни — летів так, трохи шию собі не звернув.

— Роде, — повторює, озираючись. Стоячи на порозі, показує пальцем надвір. Бліда, очі величезні. — Вовк.

І справді, на безпечній відстані у нашому занедбаному садочку застиг цей лісовий санітар.

— Я тобі більше скажу, сонце. Це наша вовчиця.

— Навіщо вона прийшла?

— Ну, не знаю. Може, захотіла переконатись, що ми нормально дісталися додому. Знайшла нас по запаху. Я ж тобі казав, вони розумні. Потрібно її чимось пригостити.

— Ти здурів?! Якщо ти даси їй м'яса — завтра тут будуть усі її родичі! — обурено вигукує Ніна.

— Пропонуєш її прогнати? Я проти, — відрізаю шматочок яловичини, ми все одно стільки не з'їмо.

Залишаю м'ясо за три метри від вовчиці. З незрозумілих причин я її не боюся, наче у нас із нею якийсь незбагненний зв’язок. Вовчиця бере частування тільки коли я повернувся на ґанок і зникає в кущах.

       Вона стала приходити майже кожного вечора і щоразу я залишав їй гостинець. За тиждень Ніна навіть встигла до неї звикнути, полишивши спроби відмовити мене «дружити» із хижаком. І навіть уже не закочує очі на мої доводи «ну, хоч якась розвага в цій глушині». Але пообіцяла описати це у своїй книжці.

— Роде, ти більше... мене не хочеш? — затинаючись і червоніючи, вимовляє після обіду. Я ледве втримав тарілку мильними руками, бо сьогодні моя черга мити посуд.

— Ніно, з чого раптом такі висновки? — Напевно, в цей момент у мене очі на пів обличчя. — Адже в тебе були «ці» дні. Я чекав на знак. А мої поцілунки тобі хіба нічого не говорять? — Усміхаюся, її збентеження таке кумедне та миле.

— Вважай, що я розмахую транспарантом, — червоніє ще дужче. — Або відправити тобі листа на емейл? — усміхається, а в карих очах докір. Ох, непросто з нею. То не квап, то «не чіпай мене в критичні дні», то їй уже мало моєї уваги. Спершу ми максимально зблизилися, а тепер починаємо демонструвати свої характери.

— Натяк прийнятий, моя пані. Мені потрібен час на підготовку. Тому моїй дівчинці доведеться нагулювати апетит аж до вечора, — кайфую від того, що Ніна мене хоче. Але мені кортить її трохи подражнити, завести ще сильніше. Я знаю, що ефект передчуття спрацює на всі сто. — Увечері, у нас із тобою буде побачення.

     Незважаючи на те, що я закоханий по вуха, все ж таки доводиться приділяти час і роботі. Плюс, я продовжую добивати Германа. Знаю, що він на межі, що бізнес, який залишив йому наш батько — завдяки мені руйнується не щодня, а щогодини. Що всі його угоди зриваються, рахунки заблоковані або очищені мною ж, податкова притискає його до стінки, погрожуючи в'язницею, а готівка має властивість закінчуватися. Залишилося ще трохи його дотиснути.

    На вулиці якраз почало сутеніти, коли я закінчив. Ніна казала, що писатиме. Останніми днями натхнення в неї ллється через край і я не можу натішитися її творчим запалом.

Дивно, в кімнаті її немає, ноут лежить на ліжку.

— Ніно! — вигукую на всю хату. У відповідь тиша. Куди вона поділася? Я не люблю хованки, мене вони не збуджують. Виходжу на подвір'я і знову кричу щосили. — Ніно!!! — Не відповідає.

Починаю нервувати. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись і раптом… відчуваю у повітрі запах тютюну. Я не палю, Ніно тим паче. Наш сусід теж цим не балується. А значить…

Усередині тріпоче погане передчуття, що сковує холодом.