Розділ 23

Родіон

Мені приємно, що вона так за мене переймається. І це зовсім не той страх, який Ніна відчувала поряд із Германом. Це хвилювання ще більше змушує її почуватися живою.

— Ніно, я не можу кинути тварину тут вмирати. Їй не вистрибнути, яма надто глибока. Вона не винувата, що природа створила її хижаком. Вовки дуже розумні. Ця сіра пані розуміє, що я її єдиний шанс на порятунок, — намагаюся заспокоїти мою дівчинку спокійним лагідним тоном. Але Ніна в істериці продовжує за мене чіплятися.

— Сонце, її вовченята пропадуть без мами. Боятися треба не цих хижаків, а людей на кшталт Германа. Але ми впораємося навіть з ним. Все буде гаразд. Я тобі це доведу. Ти ж віриш у мене?

— Роде, якщо вона тебе покусає — я теж стрибну в яму, так і знай, — схлипуючи, відпускає мене, продовжуючи схвильовано спостерігати за кожним моїм рухом.

Як і вовчиця.

Спускаюся до ями обережно, плавно. Тварина гарчить, попереджаючи, щоб я не наближався. Але я й не збираюся чіпати її руками. Просто нахиляюся, виставляючи спину як опору.

— Стрибай. Ну ж бо! Не підведи мене. Я сказав своїй дівчині, що ти розумна, — вимовляю, дивлячись у бурштиново-жовті вовчі очі. — Ти маєш зрозуміти, як тобі треба діяти далі.

Вовчиця розмірковує не більше десяти секунд. Вона така ж відчайдушна як я, вона готова боротися і йти до мети. Згрупувавшись для ривка, стрибає мені на спину і вибирається з пастки, приземлившись далеко від краю ями.

— Помчала і навіть не озирнулася, — вибираюсь слідом, підтягнувшись на руках. — Бачиш, сонце, а ти боялася. А вона навіть не лизнула мене на прощання, — задоволено усміхаюся, поглядаючи на тремтячу Ніну, яка раптом кидається мені на шию.

І не просто кидається, а впивається в губи дахозносним поцілунком, повиснувши на мені. Ледве на ногах встояв від напору цієї неприборканої пристрасті. Цілує палко, наче від цього залежать наші життя. Хоча, може, так воно і є…

Обхопивши своїми долоньками моє обличчя, сама поглиблює поцілунок, зводячи мене з розуму своїм язичком. Сп'янілий, очманілий, збуджений, відповідаю, намагаючись перехопити ініціативу. Та де там! Землі під ногами вже не відчуваю, дихати перестав ще на одинадцятій секунді, серце максимально лупить об ребра, але це один із найкращих поцілунків у моєму житті. Однозначно. Незважаючи на те, що вона мало не висмоктала з мене душу.

— Ніколи так більше мене не лякай, — видихає Ніна, легенько вкусивши мене за нижню губу.

— Якщо щоразу ти ось так зніматимеш стрес, мені буде складно встояти перед спокусою і не налякати тебе знову.

— Родіоне, я серйозно! — хмуриться, тупаючи ніжкою. Нижче за мене на півтори голови, а грізна немов богиня-велетень.

— І я серйозно. Дуже серйозно тебе хочу, — бурмочу, бо правду, що випирає, не приховаєш.

— І крім мене ніколи не захочеш ніякої іншої? — здається, це не просто розмова, схоже саме тут і зараз вирішується наша доля, наше «разом».

— Відповідь очевидна. Навіщо мені інша, якщо я тебе кохаю, — знизуючи плечима, невідривно вдивляюсь у її очі. У них щось змінилося. Ця дівчина дивиться на мене… з любов'ю.

— Це не заважало тобі спати з іншими. Скільки їх у тебе було за цей рік?

— Ніно, ти не справедлива. Весь цей рік ти не була моєю. Ти зробила помилковий вибір і стала чужою дружиною, — груди розриває важке дихання, а від перепадів емоцій темніє в очах.

— Бранкою, а не дружиною. А Герман був мені не чоловіком, а катом! Так, я помилилась. Як і ця вовчиця, що потрапила до пастки. Тільки я не використаю тебе як опору і не втечу. Я залишусь із тобою. Я хочу залишитися з тобою до кінця, хоч би скільки нам відміряло життя. Якщо ти, звісно ж, приймеш мене з купою моїх демонів та шрамів, — її щирість і сила вкладена в кожне слово — вражають до глибини душі. Я думав, що кохати її більше, ніж я кохаю вже неможливо. Але я помилявся.  

Ніна накрутила себе і, здається, ось-ось розплачеться. Тому потрібно терміново спустити пару та направити наші емоції у правильне русло.

— Що ні день — то пропозиція. Вчора... сьогодні. Дівчино, ти мене балуєш, — знімаю з мізинця свій платиновий перстень і надягаю їй на середній пальчик. З інших спадає. — Прийму за честь, Ніно, бути з тобою і в горі, і в радості. Тому що єдина жінка, яку я бачу поряд із собою — це ти.

Не важливо місце та атрибути, не важливо скільки часу ми разом і чи підходить наш одяг до ситуації. Важливий сам момент. Момент, коли все вирішує серце. І так сталося, що він застав нас у лісі, біля вовчої ями. Страх мене втратити став для Ніни поштовхом. Я ж був готовий до цього давно.

— Ходімо додому, — бере мене за руку.

— А що буде вдома? — відчуваю по голосу, що Ніна на щось наважилася.

— Любитимеш мене, Роде. Бо я хочу стати твоєю.