Розділ 22

Ніна

Не вистачило сили волі залишитись у своїй кімнаті. Все одно лежала б до світанку без сну. Потрібно вже визнати і прийняти, що я залежна від присутності Рода, що я маю посттравматичний синдром, а він мої ліки, мої антидепресанти. Тому я засинаю поряд з ним так легко.

А прокинувшись — не поспішаю тікати, моє закохане серце тягнеться до нього, лащиться. Ось уже й торкатися хочеться, і притиснутись міцніше.

Але ці його поцілунки в пупок — перевершили всі мої очікування і повністю деактивували всі страхи. Неймовірно, приголомшливо ось так відчувати власне збудження, своє тіло, яке оживає під дотиками Родіона. Пристрасть заповнює мене зсередини, розтікаючись по венах і розсипаючись по шкірі мурашками. І знову ці метелики внизу живота! Мені так добре, що я готова його благати не припиняти своїх поцілунків, хочу купатися в його ніжності, насолоджуючись передчуттям чогось фантастичного, того, що незабаром станеться зі мною вперше, бо з колишнім чоловіком я не відчувала геть нічого крім страху та болю.

Але я розумію, що Роду хочеться більшого саме зараз, що фізіологія вимагає своє, це природно. Чи це мене бентежить? Дико! До зупинки дихання, та я все одно хочу залишитися, щоб прожити з ним кожну секунду його відчуттів, сплітаючи їх зі своїми.

 Пікантність та інтимність зашкалює!

Чую звуки, ледве стримуюсь, щоб не розплющити очі. Задовольняючи себе, Род продовжує покривати поцілунками мій живіт, і як не дивно, все це заводить мене ще сильніше. Якби він захотів продовжити, якби спустився поцілунками нижче — я не стала б його зупиняти. А ще я відчуваю, що це зблизило нас ще дужче. Захлинаюся чуттєвістю, хочу огорнути його своїм теплом. Хочу, щоб Род знав, що я з ним, що він… мій.

    Ставлю чайник на балон, роблю бутерброди і мені подобається сама думка про те, що я роблю це для нього. Родіон приєднується до мене за десять хвилин. З голим торсом, проте у спортивках. Після душу, мокре волосся на голові завилося в темні кучерики. Вода, певно, з ранку холодна. Очі сині-сині, як небо після грози. Гарний, неможливо намилуватися. Уявляю, скільки за ним дівчат сохло. Підходить ближче і цілує мене в плече, знову здіймаючи хвилю мурашок.

— Я починаю до цього звикати, — видихаю.

— Це ж добре? — Запитує, усміхаючись.

— Ти після сніданку працюватимеш? — Так, поки що я уникаю прямих відповідей.

— До обіду доведеться посидіти за компом. Увімкну генератор, — спостерігає, як я викладаю бутерброди на тарілку і здається щасливим.

— А я тоді попишу, поки натхнення спіймала.

— Мене це не може не тішити. Сподіваюся, я твій таємний Муз?

— Можливо, — дивлячись на нього мені теж хочеться усміхатися. — Сходимо по обіді в ліс, коли надворі буде спекотно?

— Добре, моя пані. Ваше бажання для мене закон, — салютує.

Чи то в мене сьогодні такий настрій гарний, чи то я так стрімко поряд із ним оживаю. Мені подобається, що він зі мною заграє, і мені хочеться, щоб він робив це якнайчастіше.

Час пролітає непомітно, я так заглибилася у свою писанину, намагаючись передати почуття моєї героїні, що не одразу помітила Рода, який застиг у дверях.

— Моя пані бува не хоче пообідати? Я вже встиг відварити молодої картоплі, — радію, що він зберіг свій грайливий запал. — А ще хтось у ліс збирався.

— Вже йду, мій пане, — захлопую ноут, схоплюючись із ліжка. Та Род продовжує стояти на порозі ніби чекає на щось.

— Обіймемося для апетиту? — підморгує, розставляючи руки і я падаю в його обійми, завмираю, дозволяючи йому притиснути мене до себе міцно-міцно. Приємно, хвилююче, обнадійливо, затишно. Він відчуває, що мені це подобається і це, напевно, надає йому віри, що все вийде. Що ми можемо стати щасливими.  

Однозначно, це найсмачніша картопля, яку я їла у своєму житті. Мабуть тому, бо її приготував Род. Він її зварив, вершковим маслом помастив, кропом притрусив. А ще порізав ковбаску, зробив по-швидкому салат. Їм та нахвалюю:

— Я офіційно заявляю, що ти не чоловік, а скарб!

— Дякую, звісно. Але ж це просто турбота про кохану дівчину, — знизує плечима.

Господи, рівень моєї закоханості в цей момент зашкалює від цієї «просто турботи».

Після обіду йдемо на екскурсію до лісових хащ, бо мені так заманулося.

— Ніно, а ти мені даси почитати свою книгу? — Запитує без іронії, серйозно.

— Не впевнена, що її варто комусь читати.

— Соромишся? Мене не треба соромитись, якщо хочеш показати мені свою душу. А раптом твоя книга стане бестселером? А який ти собі обрала псевдонім?

— Ти такий допитливий! — пирхаю, сміючись.

— І тобі це подобається.

— Подобається, — підтверджую. — Я взяла псевдонім Ніна Буше. Це дівоче прізвище моєї мами. Вона померла, коли мені було дев'ять. Захворіла, — вловивши мою інтонацію, Род бере мене за руку жестом «все добре, я поряд».

Розмовляємо, заглиблюючись все далі в ліс, дихаємо ароматом розігрітої на сонці соснової смоли і опалою хвоєю, що перепріла після зими. У таких лісах свої особливі запахи та звуки.

…Раптом Род завмирає, приклавши палець до губ.

— Ти це чуєш? — питає тихенько.

— Тільки гуркіт власного серця.

— Потрібно подивитися що там, — повернувши ліворуч, Род тягне мене в зарості і тепер уже і я чую якесь скиглення, чи то гарчання, дивний звук, він мене лякає.

— Трясця, — завмирає Рід на краю ями, явно викопаною людською рукою. І на дні цієї ями мечеться… вовк!

— О, боже! Виявляється, наш сусід не жартував, коли казав, що тут вештаються хижаки! — хапаюся за серце, яке ось-ось вистрибне. Вовків я боюсь страшенно, особливо з такими іклами.

— Швидше за все саме наш сусід цю пастку і вирив, — зітхає Родіон, невдоволено хитаючи головою. — Робити йому нема чого. Ми теж могли в таку впасти. Це вовчиця. І в неї, напевно, є діти, малі вовченята. Кажуть, у Чорнобильській зоні вовків розвелося неміряно, ось вони звідти й біжать, тут не так уже й далеко. Я її дістану! — Заявляє рішучим тоном.