Розділ 20

Ніна

Побачила, що він переписується з якоюсь Юлею — і в сонячне сплетіння наче палаючим смолоскипом тицьнули. Аж подих сперло. Напевно, це і є ревнощі. У носі щипає. В голові одразу купа запитань. Якщо Род мене кохає, як він стверджує, тоді навіщо приділяє увагу іншим дівчатам? Адже це навряд чи робоче листування з такою купою смайлів. То це заради неї він виліз на дах? Ще й я, як остання дурепа, приперлася.

— Юля — це моя гарна знайома, подруга з листування. Це з нею я приходив на ваше весілля, — Род відповідає на моє запитання і чомусь хитро посміхається. — А ще вона щаслива в шлюбі. Сонце, я зараз поставлю тобі доволі пікантне запитання. Ти мене ревнуєш?

— Ні. З чого це раптом? — хитаю головою і відчуваю, як мої щоки починають палати. Краще звідси піти, поки він нові ще більш пікантні питання не вигадав. Пориваюся підвестися, але Род притримує мене за руку, відклавши телефон. А його синій погляд просто припечатує мене до цієї старої черепиці.

Не відриваючи очей, підносить моє зап'ястя до своїх губ. І моя кров закипає лише від одного цього дотику. Прокладаючи доріжку з поцілунків, піднімається вище і присмоктується губами до тонкої шкіри на згині ліктя, пестить язиком. А другою рукою погладжує моє оголене коліно. Першим моїм відчуттям, звісно, була паніка, але наступної секунди її витіснила насолода. Млію, забуваючи дихати і центр цієї насолоди тріпоче внизу живота. То ось, що це за метелики і звідки вони беруться. Невже я збуджуюсь? Отже, я таки справді не фригідна. І щоб переконатись остаточно — не хочу його зупиняти.

«Дійшовши» поцілунками до мого плеча, м'яко стягує зубами бретельку і пестить шкіру під нею, а пальці іншої руки, пірнувши під сукні, ніжно ковзають по внутрішній частині стегна. Замружившись, закидаю голову, не в силах стримати гортанний стогін. У мені якось дивно змішалися панічний страх та відчуття забороненого задоволення. А ще я відчула бажання переступити цей внутрішній бар'єр, але глибоко всередині мене щось іще опирається.

— Роде, годі. Зупинися, — видихаю і він тут же зупиняється, усуваючись на безпечну відстань.

— Ніно, адже ти це відчула? Правда?

— Що саме? — не хочу про це говорити, тож відповідаю питанням на запитання.

— Ти знаєш. …Допомогти тобі спуститись?

— Ні, я ще трохи тут посиджу ... віддихаюся, — від пережитих відчуттів я дійсно не можу поворухнутися.

Спустившись, Родіон дістає з колодязя цебро холодної води і прямо на місці виливає її на себе. Мій бідний янгол-охоронець, йому теж непросто. А чи правильною була ідея сховатися в цій глушині удвох? Відчуваю, як у грудях штовхається ніжність. Серце підказує, що ідея таки була правильною. І незважаючи на те, що його дотики будять у мені щось шалене — ми спробуємо знову. І знову. Поки я не наважусь прибрати всі бар'єри.

— Готова до знайомства з сусідом? — Як ні в чому не бувало, переодягнувшись у сухе, питає Род, вручаючи мені мисочку з цукерками. Дідусь нам полуницю, ми йому шоколад.

Потеревенити з сусідом я зовсім не проти, мене більше турбує, що я робитиму вночі. Навряд чи я зможу заснути в кімнаті сама, а проситися до Рода під бочок після таких пристрастей — це вже хамство з мого боку. Якщо він часто обливатиме себе крижаною водою так і до запалення легенів недалеко. Потрібно було купити в аптеці якогось легкого, безрецептурного снодійного, щоб не мучити цього неймовірного чоловіка.

— Оце Родіон, оце характер! — Відчиняючи хвіртку, з двору виходить доволі міцний дідусь, сивий, з бородою, а очі розумні, як у сови. — Інші своїх половинок везуть у медовий місяць на моря, на острови, а цей хлопець привіз свою ненаглядну до лісу, в глухомань! Радий бачити! Я вас уже зачекався.

— Здоров будь, Федір Юхимович. Це моя Ніна. Острови для слабаків, а я ж хлопець креативний. Справжній екстрим саме тут. Так, люба? — Потиснувши руку сусідові, обіймає мене Род. Напевно, Федір Юхимович має думати, що ми молодята.

— Мені тут справді подобається. Це вам і дякую за гостинець, — зніяковіло усміхаюся під цим уважним поглядом з-під кудлатих брів.

— Скромна вона в тебе, добра та гарна. Такі ще трапляються? Щастить тобі, хлопче, — підморгує старий. — А я бачите яким парканом огородився? Гарні тут місця, майже заповідні, але небезпечні. Вовки стали шастати, а в мене кури та кози. До речі, я вас зараз такою смачною домашньою бринзою пригощу!

Діду нудно в цій глушині незважаючи на те, що він «фанат самотності», як він сам себе назвав. Дві години нас своїми байками розважав і поіменно з козами знайомив. Ледве розпрощалися, зате пішли не з порожніми руками, знову пригостив харчами.

— Ніно, а куди б ти насправді хотіла б поїхати? — Замислено запитує Род.

— Знаєш, у нинішньому моєму стані — це місце просто ідеальне. Щоб знову влитися в активний ритм, міський гамір, метушню, оточити себе людьми — для початку мені потрібно відродитися і відчути смак життя, який Герман грубо з мене вирвав. І без тебе, Роде, я не зможу цього зробити. Ти мій подорожник для душі і… тіла. Я вже зрозуміла, що якщо я й зможу довірити себе чоловікові, віддатись… то це будеш ти. Нікого іншого я прийняти не зможу, тому що ніхто інший не зрозуміє через що я пройшла, ніхто інший не поставить на кін своє життя заради мене. Тому що ти намагаєшся зібрати мене з уламків, а це заслуговує як мінімум на безмежну відданість і щиру любов, як максимум, — схвильовано поправляю волосся, нервово ковтаючи, бо після моїх слів Родіон зупинився посеред стежки.

Наважуюсь підвести очі. Дивиться на мене геть приголомшено.

— Я правильно розумію, Ніно. Ти дозволиш мені кохати тебе і не будеш проти, якщо я відкрито проявлятиму свої почуття? Ти хочеш, щоб я навчив тебе любити саму себе, вірити в себе та кохати мене? — запитує охриплим голосом.  

— І я впевнена, що ти зробиш це максимально чуйно та чуттєво, — киваю. — Я тобі довіряю. Я знаю, що ти не квапитимеш мене. А ще знаю, що кращого за тебе не знайти. Життя підставило мені підніжку, замордувало мене своїми випробуваннями, а потім у нагороду дало тебе. Якби я послухала тебе рік тому, мені не довелося б пройти ці дев'ять кіл пекла з Германом, але тоді б я не оцінила всі твої чесноти, як належить. А зараз я бачу тебе справжнього і вражаюся, задихаючись від радості через те, що мені так з тобою пощастило.