Розділ 14

Ніна

Те, як він розмовляє з Германом… його жорсткий рішучий тон, погляд, що висікає іскри, те… як він при цьому міцно тримає мене за руку, ніби кажучи «нічого не бійся, я поряд, тебе більше ніхто не скривдить» – знову торкає мене до глибини душі. Вражає, зачаровує, прив'язує себе невидимими путами. Почуваюся захищеною і одночасно залежною. Без Родіона я нічого не змогла б зробити, самотужки боротися проти Германа було безглуздо, його ручища міцно тримала мене за горло, викликаючи агонію жертви. Напевно, тому він і вибрав мене, бо я слабка і весь минулий рік мене мучило відчуття власної безпорадності.

А от поруч із Родом, як не дивно, мене це не напружує хоч я й досі не можу сказати про себе, що я сильна. Тому що Родіон дивиться на мене не як на річ, а як на якусь рідкісну квітку, яку треба захищати від вітру та палючого сонця. І в мене не вкладається в голові, що такий чоловік, як Родіон, шалено в мене закоханий. Мені здається, що я недостойна його кохання. Тепер я взагалі не вмію кохати…

Занадто багато за цю добу потрясінь та емоцій, ще й нестача сну дається взнаки. Повернувшись до хатини, сідаю на краєчок скрипучого старого крісла, раптом така втома навалилася, та я все одно збираюся дочекатися Рода. Він пішов до колодязя за водою, після чого обіцяв включити свій комп, щоб ми могли зробити покупки. Його надто бентежить, що я натягла на себе його футболку. Згадавши його погляд, чомусь усміхаюся, заплющую очі, щоб прокрутити цей день знову і…

— Ніно, — відчуваю дотик і здригаюся, виринаючи зі сну. — Це я, не лякайся. Тут страшенно незручно, потім не розігнешся, давай я тебе віднесу, — голос Рода такий ніжний, а я така сонна і розбита, сил чинити опір немає зовсім, тому згідно киваю і його міцні руки в ту ж мить відривають мене від крісла.

— У мене ноги брудні, куди ти мене на чисте простирадло, — бурмочу, коли Родіон саджає мене на ліжко в моїй кімнаті. Ох, він навіть уже встиг постіль застелити.

— Тільки не вередуй і без «я сама», — підтягує миску з водою. Боже милий, він уже й про це подбав. — Давай сюди ніжки, — користуючись тим, що я в загальмованому стані, стає навколішки, опускає мої ступні в теплу воду і м'яко тре своїми долонями, не піднімаючи очей.

Я в ступорі, але це приємний ступор. Не знаю, що зі мною відбувається. Щось зламане в мені противиться задоволенню, а потім все-таки поступається і це задоволення заповнює мене від п'ят до маківки. Під язиком стає лоскітно, шкіру обліпили мурашки і в грудях раптом затремтіло, обпалюючи цим трепетом моє серце. Після тих слів, що я сьогодні почула від Родіона, мені стає не по собі. Що він зараз відчуває? Про що думає? Його це мучить чи збуджує?

— Роде, — шепочу. Він якийсь час зволікає, а потім таки підводить голову. Ох ти ж… його очі, наче темні озера, в які можна пірнути так і не діставшись дна, в яких занадто багато емоцій, щоб зараз про них говорити вголос. Вони красномовно кричать, пронизуючи мене струмом.

— Все добре, — вимовляє, ніби прочитавши мої думки. Тягнеться за рушником, витираючи мої ноги. — Відпочивай, зі справами розберемося пізніше, — вимучено посміхнувшись, перекидає рушника через плече, підхоплює миску і залишає мене слухати шерех моїх думок.

Він дивний чи дивовижний? Таких чоловіків більше не існує, Родіон рідкісний вид і він чомусь вибрав бути поряд зі мною. Цікаво, чи він навмисно намагається бути ідеальним у всьому чи в нього справді немає недоліків? Адже такого не може бути, у всіх нас є свої демони. Я не знаю, як мені поводитися з ним, потрібен час, щоб розплутати клубок моїх страхів і розібрати шифр свого серця. Щоразу, коли я дивлюся на Рода, воно намагається мені щось сказати, але я не дозволяю собі почути.

…Прокинувшись серед ночі, лякаюся тиші. Спросоння не можу зорієнтуватися, не одразу розумію, де я і що зі мною. За хвилину трохи заспокоююсь… нове місце, мій тимчасовий прихисток. Хочеться пити і перевірити чи на місці Род. Ну, ось така тепер у мене шиза. Навпомацки пробираюся на кухню, благо в місячному світлі видно глечик з водою. Вона холодна, аж зуби зводить. Так само тихенько крадусь до кімнати Рода. Кляті двері відчиняються з таким скрипом, що мені відразу хочеться зіщулитися і провалитися крізь землю. Але Родіон не спить. Кімнату висвітлює слабке світло від монітора, сидить із ноутом у ліжку. Побачивши мене, здивовано знімає навушники.  

— Ніно, щось трапилося? — стривожено шепоче.

— Ні, все норм, — ніяковію, адже на мені досі його футболка, тож бідний Род швидко опускає погляд. — Котра зараз година?

— Друга година ночі. Мені треба попрацювати, доки батарея не сіла. Завтра запущу генератор та заряджу. Правда, все добре?

— Правда. Щось пов’язане з твоєю основною роботою чи розставляєш капкани для того, чиє ім'я я не хочу вимовляти вголос?

— І те, й інше. Але можу сказати, що Герман нажаханий. Я зламав його тіньову бухгалтерію і передав її до податкової. Зараз, напевно, п'є і проклинає нас з тобою останніми словами...

— Добре... годі про нього, — перебиваю, продовжуючи тупцювати на порозі. Розумію, Род хотів підбадьорити мене позитивними новинами і може трохи похвалитися, який він крутий фахівець, як він за мене бореться. Я все це розумію і нескінченно вдячна, я все життя дякуватиму йому, але зараз я не хочу вдаватися в подробиці розмірів тієї ями, яку риє Род для мого колишнього чоловіка. Відсьогодні я називаю ту потвору колишнім. — Роде, можна я трохи тут з тобою посиджу?