Розділ 12

Ніна

Род уміє так дивитися, ніби йому не складе проблем прочитати твої думки, всі до одної. Це бентежить. Огортає поглядом, при цьому максимально зближуючи наші душі. Просто в ці моменти я щоразу відчуваю його в мені чи себе в ньому. І все одно в м'якості його погляду я вловлюю співчуття та біль. Тато так само на мене дивився – зі співчуттям та болем. А мені не треба, щоб мене жаліли, не хочу, щоб за мною тягнувся трагічний шлейф мучениці, жертви скаженого деспота. Хочу, щоб у мені бачили дівчину, яка від усього цього звільнилася, нову Ніну, якою я обов'язково стану, життєрадісну та сміливу.

Вирішила почати з кухні. Обмела павутиння, протерла порожні шафки, вимила стіл, зібрала в купу казани і миски, які треба відраяти, а потім глянула на ручний годинник Родіона, який він залишив на тумбочці. Півтори години минули, а його немає.

Усередині затремтіло занепокоєння. Вийшла надвір, потім за хвіртку. І чим більше минає часу — тим виразніший мій мандраж. Без Родіона в мене ніби закінчується кисень. А раптом щось трапилося? Без телефону погано. Хоча Род казав, що стільниковий зв'язок тут паршивий, кудись додзвонитися ще той квест, потрібно шукати місце, аби упіймати сигнал, лізти на дах чи пагорб.

…Більше не можу чекати! Зриваюся і біжу в напрямку траси ледь помітною стежкою. Боятися треба не вовків, а людей. У нашому випадку людей Германа.

Нарешті помічаю Рода – і… сонце знову починає світити, повітря пахнути квітучою акцією, а під ногами відчуваються прохолодні листочки конюшини. Вискочила з хати босоніж і тільки зараз до мене це дійшло.

В цьому одязі я востаннє бачила Германа і мені правда хочеться його позбутися. Тому, коли Род простягає мені свою футболку – не роздумую жодної секунди. Ну та й що, що мені нема в що переодягнутися і в мене немає змінної білизни, ми щось придумаємо. Знімаю все: джинси, білу коротку футболку та спіднє. Кину у вогонь разом зі своїми страхами та розпачом. Тепер буду сильною, рішучою і більше нікому не дозволю зробити мені боляче.

Одягаю на голе тіло футболку Рода, яка одразу огортає мене його запахом. Боже ... як же приємно, до п'яних мурашок по шкірі та забороненого задоволення.

З моїм зростом та комплекцією вона сидить на мені майже як сукня.

Не поспішаю його гукати, милуюсь оголеним торсом «вид ззаду». А хтось же ж до цієї широкої спини притискався, цілував його сильні плечі. Дивно, мені гидко думати про секс, але чомусь дуже приємно розглядати Рода.

— Я все, — видихаю пошепки, але він мене почув.

Повертається – я нервово ковтаю, дивлячись на нього, а він смикає кадиком, дивлячись на мене. Я встигла згорнути знятий одяг, сподіваюся він не здогадається, що на мені навіть трусів немає. Я може й безрозсудна, але не божевільна. Ну ось така у мене форма протесту проти згубних стосунків із моїм, можна сподіватися, колишнім чоловіком. Ще хочеться взяти жорстку мочалку і добре відмити тіло, щоб не залишилося жодного сліду від дотиків клятого Германа.

Відвертаюся, щоб не витріщитися на офігенний прес Родіона. Трясця, спереду він ще ефектніший. Аполлон нервово курить в тіньочку.

— Ти що йшла босоніж? — Тільки зараз помічає мої босі ноги. На його мужньому обличчі вже не просто подив, а шок. Ми ще й дня не пробули разом, а він уже не знає, що зі мною робити. — Застрибуй мені на спину, понесу тебе додому, — наполягає інтонацією.

— Ні, у тебе важка торба. Як прийшла – так і повернуся. Нічого зі мною не станеться.

— Наколеш ногу об дрючки, заженеш скалку, застудишся зрештою. Ніно, я прошу тебе, не будь такою впертою. Ти легка, не надірвусь, — каже вже м'якше, але я все одно хитаю головою. — Це турбота. У мене є право про тебе піклуватися, — додає, насупившись.

— Повір, я ціную твою допомогу та турботу. Ти навіть не уявляєш як сильно. І своєю відмовою я теж типу дбаю про тебе. …Це мені? — киваю на квітку, яку він продовжує стискати в руці. Хочу змінити тему.

— А це... дорогою зі мною стався напад романтики. Вчасно зупинився, — Род і сам з подивом дивиться на квітку, наче та його видала у не дуже вдалий момент.

— Волошка, якраз під твій колір очей, — забираю у нього нещасну квітку. — А ти казав нема аптеки. Ти знаєш, що вони цілющі? І запалення знімають, і біль. …Роде, я розумію, що зі мною тепер важко, — хоч і відкашлялася, а все одно говорю тихо, ніби нас хтось може підслухати. — Мені із собою самою теж зараз непросто. Ти тільки не здавайся. Будь поряд. Добре?

— Цього разу я нізащо не здамся, — відповідає впевненим тоном і мені здається, що він має на увазі не лише Германа.

— Ми зможемо замовити мені по інтернету одяг і все необхідне? А потім усе це забрати у якомусь поштовому відділенні? Я попрошу батька, щоб він сплатив, — знову міняю тему, повертаючись до наших реальних потреб.

— Звісно зможемо. Але ти сама все оплатиш. У тебе будуть гроші. Все, що належало Герману, буде твоїм. Вважай, що я переписав ваш шлюбний контракт, — дивно, що після того, як я одягла його футболку, Род намагається на мене не дивитися. Дивиться або собі під ноги, або взагалі відводить погляд.  

Збираюся заперечити, але мій порив перериває дзвінок телефону, який Род відразу вихоплює з кишені штанів.

— А ось і Герман. Послухаємо, що нам заявить ця сволота?