Розділ 11

Родіон

— Аби на радість. Навіть не маю сумніву, що тобі вдасться створити в цій халупі неповторний затишок, — вимовляю, утримуючи її погляд кольору гіркого шоколаду. Раніше навіть не підозрював, що в мені аж такі необмежені запаси ніжності. Мабуть, для неї однієї зберігав. Створив собі імідж незворушного шматка льоду, а сам…

Тішить, що Ніні хочеться чимось зайнятися, отже, вона не тоне у своїй депресії і значить в мене є всі шанси сподіватися, що згодом їй знову захочеться жити на повну.

Хоча Герман однозначно травмував її психіку, поранивши душу. Моя ненависть до нього не випалює мене вогнем зсередини — вона застигла в мені твердою сталлю. Мов меч. І одного разу я цим мечем скористаюся. Холоднокровно, розважливо, без права на прощення. Бо він не заслужив, щоб його прощали, не той випадок.

— Роде, тільки, будь ласка, не треба зі мною сюсюкатися і носитися як з кришталевою тріснутою вазою.

Боже, вона тепер у кожному моєму слові чутиме співчуття?

— Ставитися з теплом – не означає сюсюкати. Дбати – не означає жаліти. Але я можу мовчати, якщо тобі буде так спокійніше. Давай проведемо маленький експеримент, подивимося, який Род тобі сподобається більше. Той, що оцінить твої зусилля мовчки або той, хто щиро похвалить тебе за вимите вікно? Якщо чогось не знайдеш, питай. …Ніно, послухай, я вискочу до траси, мені треба зустрітися з одним надійним хлопцем, аби віддати йому тачку Германа. Повернуся пішки десь годинки через півтори.

— Тебе не буде так довго? — Ніна миттєво блідне.

— Сонце, все добре. Тут ти в цілковитій безпеці. Твій телефон, за яким Герман міг дізнатися про твоє місцезнаходження – я підкинув у фуру на заправці дорогою сюди. GPS-трекер, за яким можна було відстежити порше – я відключив. Він гадки не має в якій стороні тебе шукати. Розслабся. Гаразд?

— Я спробую, — закивала, волосся за вуха прибрала, типу не нервує. Але ж я бачу, що це не так. — А можна мені з тобою?

— Ніно, — роблю крок уперед, скорочуючи відстань між нами майже до мінімуму, її очі відразу стають величезними. Без жодних сумнівів уже встигла злякатися, думаючи, що я притисну її до себе, інтимно втискаючи в своє тіло та обпалюючи дотиками.

Не скажу, що мені цього не хочеться, але я вже встановив свої особисті правила. Я не доторкнуся до неї доки не побачу в її очах, що вона цього хоче.

Нахиляюся і тихо промовляю їй на вушко, лоскочачи лише своїм подихом:

— Здається, ти збиралася своєю жіночою рукою навести тут лад? За прибиранням не помітиш, як швидко пролетить час. Дорогою назад мені хочеться пройтися самому і подумати.

— Ясно. А я тебе відволікатиму. Тоді удачі, — розвертається і тікає до хати.

Тяжко зітхнувши, сідаю в тачку і зриваюся з місця.

З одного боку, я кайфую від думки, що ми зависнемо тут лише вдвох, спілкуватимемося, можливо потихеньку почнемо зближатися. Хвилюючих моментів точно буде до фіга. Але, з іншого боку, я розумію, що нам буде дуже і дуже непросто з огляду на мої почуття та її кордони, які Ніна намагається виставляти. Доведеться набратися терпіння, забути все, про що я читав у книгах з психології та слухати винятково власну інтуїцію. Тому що у нас із Ніною особливий випадок. Навіть моя одержимість цією дівчиною – ексклюзивна.

Зустрічаюся з Глібом, він один із тих небагатьох, кому я можу цілком і без вагань довіряти. Віддаю йому машину, погоджуємо наші подальші дії, Гліб передає мені ще одну сумку з деякими потрібними речами і розходимося. Він прокотиться до Вінницької області, залишивши там «подаруночок» для мого брата у вигляді палаючого порше. А я, повільно крокуючи, повертаюся до Ніни.

Аналізую свій план, намагаючись передбачити, де можна припуститися помилки. Іноді зависаю, насолоджуючись красою довкола. Природа тут… очманіти просто, так багато соковитих барв, аромати сплітаються в насичений і густий запах квіткового меду, птахи грайливо пересвистуються, вітер ліниво гойдається на гілках дерев. У Лондоні такого немає, навіть у Києві такого не зустрінеш. А з моїм робочим ритмом та щільною зайнятістю інформаційними системами, комп'ютерами та кодами – я став забувати, що існує інший бік життя. Наприклад, ось такий.

Буде зовсім тупо, якщо нарву Ніні букет польових квітів? Матиму вигляд закоханого пацана із френд зони?

Зірвавши якусь синю квітку, гадки не маю як вона називається, крокую далі, перевісивши сумку на інше плече. Стежка ледве помітна, тут уже років сто ніхто не ходив, іду через лісок, спускаюся в балку, піднімаюся на пагорб і раптом бачу, як через поле бігцем поспішає Ніна. Повірити не можу! Вона що пішла мене шукати?

— Вирішила заблукати, щоб я потім збожеволів, бігаючи навколишніми лісами? — кидаю, дочекавшись, поки вона підійде ближче.

— Півтори години вже минули. І моїй параної цього вистачило, — бентежиться. Певно, її лякає те, що тепер у неї виникла потреба бачити мене і знати, що я поряд. Тоді вона більш-менш почувається у безпеці.

— Не знаючи місцевості, ризиковано було бігти мене зустрічати.

— Я пам'ятаю, в якому боці траса. І я не бігла, — пихкає. Не бігла вона, як же.

— Я тут подумав, даремно ти не взяла із собою ніяких речей. Ніно, я серйозно, це неабияка проблема. Тобі навіть переодягнутися нема в що, не кажучи вже про деякі нюанси… типу місячних, — ми надто поспішали, були на емоціях, тікали вночі, моя голова була забита іншими питаннями і ось тепер вилазять такі незручні дрібниці.

— Все, що було куплено Германом — мені гидке. Кожна футболка і кожні труси. Як ти не розумієш… — Занервувала. — Я б і це з себе зняла і з величезним полегшенням спалила б до бісової матері, — має на увазі все, що на ній надіте зараз.  

І тут мене осіняє ідея. Піддавшись імпульсу, знімаю з себе футболку, простягаючи її Ніні:

— Тоді давай спалимо. Якщо це справді принесе тебе полегшення. Переодягайся. Я відвернуся, — чесно відвертаюся.