Розділ 8

Ніна

Я була такою гордою, правильною, трохи наївною, як для своїх двадцяти чотирьох років, вірила в порядність і доброту поки не натрапила на очі Герману Атласу, який вирішив, що саме я стану його жертвою. За рік він встиг зламати і мене, і мою віру в добро. Тепер мені складно вірити людям, я вже не шукаю в них хорошого. …Але Родіон виняток. Він справді хороший. Не можу зрозуміти, як два рідні брати можуть бути такими кардинально різними?

Не хочу його підставляти, він ризикує заради мене, а мені навіть не вистачає рішучості його обійняти, по-людськи, з почуттям вдячності. Я не маю права його обнадіювати, хоча він цілком конкретно дав зрозуміти, що його почуття до мене нікуди не зникли.

Ось тільки навіщо йому зламана іграшка?

У мені тепер купа демонів, недовіри, страхів, гірких розчарувань. Напевно, Герман буде до кінця життя снитися мені в нічних жахіттях і така ноша навряд чи потрібна Родіону, у якого все життя ще попереду.

І всупереч похмурим думкам — мене до нього тягне. Хочеться просто побути поряд, відчути його запах, пірнути в синяву його очей, послухати, як перекочуються нотки його оксамитового голосу. З ним мені добре навіть усупереч тому, що його присутність ятрить у моїй душі лякаючу потребу.

Якось у дитинстві я загубилася на вокзалі, мені було лише чотири рочки і я так гірко плакала, намагаючись сказати якимсь людям, як мене звуть, а їм замість Ніна чулося Інна. У гучномовці на весь вокзал оголошували, що дівчинка Інна шукає своїх батьків, а мій тато метався по всіх залах божеволіючи і хапаючись за серце. У нього тоді трохи інфаркт не стався. А я злякалася дуже-дуже сильно. Після цього у мене виникла потреба бачити тата, постійно бути з ним поруч, тримати за руку. Якийсь час йому навіть довелося спати зі мною в одному ліжку, бо інакше в мене починалася істерика.

Хто ж знав, що коли я виросту, я знову «загублюся»… і в мене знову з'явиться потреба бути поруч із тим, хто мене рятує.

Слова Рода торкнули мене до глибини душі, сильно зачепили те живе, що там лишилося. Ледве не розплакалася. Але точно знаю, що розревуся, коли почую голос батька. Тато не знає всієї правди, як мені жилося з Германом, але, напевно, він про щось таки здогадувався. Раз на місяць у присутності деспота я дзвонила йому, аби переконатися, що з моєю єдиною рідною людиною все гаразд. Потай не дзвонила, щоб не засмучувати батька і щоб не викликати гнів диявола, з яким жила.

— Тату, привіт, — схлипую в слухавку. — Можеш вільно говорити, цей виродок спить. Тату, ми скоро побачимося. Я так скучила, — давлюсь риданнями, не соромлячись присутності Рода.

— Дівчинко моя, якщо він дізнається… Я за тебе боюся… Герман мені погрожував, — задихаючись від емоцій, напружено шепоче тато.

— Ніно, увімкни будь ласка гучний зв'язок, — спокійним тоном вклинюється Род, швидко клацаючи по клавіатурі. На мене не дивиться, вся його увага зосереджена на моніторі. І коли я киваю, даючи зрозуміти, що увімкнула динамік, Род вимовляє трохи голосніше. — Доброго вечора, Іване Павловичу. Якщо його можна назвати добрим. Мене звуть Родіон, і я збираюся забрати Ніну від Германа. Скину вам геолокацію, бажано, щоб ви були там за три години. Для вас не стане проблемою приїхати в глухомань посеред ночі?

— Звісно, якщо треба я приїду. Та мене хвилює, щоб цей гад потім не нашкодив моїй дочці. Хто ви, якщо не секрет? У вас є можливості та ресурси, щоб її надійно заховати? — Тато нервує, я плачу і не можу заспокоїтися. Мені дуже його не вистачало. Здається, якщо незабаром він мене не обійме — я розсиплюсь на шматочки.

— Я про все подбаю. Зустрінемось особисто і все конкретно обговоримо, — чітко, стримано, холодно. Але у цій холодності впевненість титана. І я в нього вірю, чорт забирай.

Він просив вірити — і я вірю!

— Тату, все добре. Ми впораємося, — заспокоююсь, витираючи сльози. Передаю телефон Родіону і він надсилає моєму батькові точку зустрічі, скидаючи дзвінок. На ноутбуці відкрита купа вікон, Род щось скачує на флешку, паралельно робить кілька дзвінків, даючи комусь якісь вказівки. Я сиджу поруч, все ще судомно схлипуючи.

І раптом Род різко скидає голову, перехоплюючи мій погляд.

— Ніно, не рви собі серце, не треба більше плакати. Благаю, — вимовляє з ніжністю і від цієї ніжності в мене знову щипає в носі. — Може водички? М-м-м? Чи заспокійливе? Є в цьому будинку щось, що може тебе заспокоїти?

— Мене здатні заспокоїти тільки вхідні двері, через які я вийду і більше сюди ніколи не повернуся, — бурмочу. — А за водою йти на кухню страшно. Раптом... він прокинеться.

— Тоді ходімо разом. Потрібно ще кілька хвилин, щоб усе завантажилося і потім ми звалимо звідси, — підводиться.

Родіон не очікував, що я візьму його за руку. Здивовано застиг на кілька секунд, судомно зітхаючи. І міцно стиснув у відповідь мою долоньку.

— Мені так спокійніше, — чомусь вирішила, що це треба пояснити.

— Я розумію. Не турбуйся, сонце.

П'ю воду, він дивиться на мене, не відриваючись.

— Ніно, ти готова якийсь час пожити в чорта на рогах, в справжній глухомані... зі мною? Поки Герман і його люди будуть становити для тебе загрозу — я маю бути поряд для швидкого реагування, — повітря відразу завібрувало, напруга між нашими тілами стала ще більш відчутною. Поперхнувшись, відставляю склянку.

— А я маю вибір?

— Звичайно маєш. Або я складаю тобі компанію, або ти переховуватимешся там сама і час від часу тебе навідуватиме один з моїх надійних хлопців.

— А як же мій батько? — я вже збилася з рахунку тих моментів, коли моє серце мало б зупинитися.

— У твого батька буде особливе завдання. Для вашої ж безпеки ви перебуватимете в різних місцях, — Род свердлить мене допитливим поглядом, провокує паузою.  

— На самоті я там зовсім збожеволію. …Добре, Роде. Я готова пожити в чорта на рогах разом з тобою, — видихаю, вкриваючись мурашками. Не знаю чому, може, тому що синява його очей після моєї згоди змінила відтінок…