Розділ 4

Ніна

Родіон прочитав, але не відповів. Швидко видаляю повідомлення, щоб моєму чоловіку-монстру не дай боже не надумалося перевірити мій телефон. Таке вже бувало, коли цей скажений боров у пориві необґрунтованих ревнощів переглядав усі мої контакти, листування та запити в гугл. Я дуже ризикую, начебто видалені повідомлення теж можна відновити і відстежити. Залишається чекати і сподіватися, що Родіон не відповів мені саме з метою безпеки, що йому, як і раніше, не байдужа моя доля і він постарається приїхати найближчим часом.

…Хоча минув рік з тих пір, як ми бачилися із ним в останнє. Хіба мало як склалося його життя, у мене не було можливості поцікавитися. Зв'язуватися з ним безпосередньо — означало б поставити себе та його під удар. А питати про це у Германа — все одно, що підписати собі смертний вирок. Це чудовисько досі мені дорікає, що на нашому весіллі я якось підозріло поглядала на його брата. Думаю, він уже тоді здогадався, що я подобалася Родіону.

Сподіваюся, досі подобаюся, і цього почуття вистачить, щоб мені допомогти. Але треба буде його одразу попередити, щоб Родіон даремно не сподівався. Між нами нічого не буде. У мене більше ні з ким нічого не буде. Не хочу, щоб до мене торкалися руки бодай якогось чоловіка. Навіть найкращого в світі. …Не можу. Після принижень та грубості, на які не скупився мій чоловік-деспот — у мене тепер стійка алергія на секс та будь-яку близькість. Герман мене зламав, випалив зсередини, геть-чисто позбавивши бажання ніжності та любові. Ненавиджу його кожною клітиною свого тіла. Я добровільно дала добро на те, щоб Герман мене занапастив, думала, що зможу це винести, думала, що рятую свого батька, але мене вистачило лише на рік. Боюся, якщо не почати боротися — я щось із собою зроблю. Втім, це чудовисько мене попередив, що якщо я спробую нашкодити собі чи спробую прикінчити його — за це відповість мій тато.

Тож Родіон моя остання надія.

— І куди ти зібралася? — бісів голос клятого Германа Атласа лунає несподівано.

Завмираю посеред вітальні, горло миттєво стискає болючим спазмом. Не вдалося прокрастись непоміченою. Думала він у себе в кабінеті.

Бідна Марія Андріївна, наша хатня робітниця, звільнилася більше не в змозі терпіти його зарозумілості та абсолютно мерзенного ставлення до мене. Вона все бачила, все помічала, жаліла мене, але вдіяти нічого не могла. Боялася, як і всі. Перед тим, як піти, у нашій схованці на кухні вона залишила для мене снодійне. Всі мої походи до лікаря або в аптеку контролюються цим деспотом або його людьми, тож я не змогла б роздобути собі снодійне. Іноді мені вдається підсипати його до улюбленого алкоголю Германа, іноді п'ю сама, щоб засинати і нічого не відчувати… коли він приходить до спальні.

— Іду на кухню випити води. Голова розболілася, — вичавлюю з себе кожне слово.

— Знову? Як у безголової баби може боліти голова, га? Ніно, ти сильно не дотягуєш до хорошої дружини. Вічно болить голова, у ліжку колода, легше дочекатися снігу влітку, ніж від тебе посмішки, готувати не вмієш. На всі світські заходи, куди зазвичай ходять з дружиною, мені доводиться брати з собою коханок…

— То відпусти мене, сволото! Розлучися зі мною! — Вигукую з відчаєм.

— Не дочекаєшся, — зневажливо хмикає. — Я записав тебе до лікаря. Післязавтра підемо дізнаватися, чому ти досі не можеш завагітніти. Мені потрібен спадкоємець, Ніно. Це у твоїх інтересах. Інакше… я раптом випадково можу виявитися вдівцем, бо в сім'ї Германа Атласа не може бути розлучень.

Похитнувшись, роблю кілька кроків і хапаюсь за одвірок. Така погроза вперше пролунала відкритим текстом. Мене трусить, я задихаюся, не в змозі відповісти. Душа заніміла, серце стислося до гострого болю. Повільно ... з останніх сил піднімаюся в спальню на другому поверсі і завалившись на ліжко заходжусь в істериці. Реву, притиснувши подушку до обличчя…

Не можу більше… не можу…

   Через деякий час знизу чітко долинає ще один чоловічий голос. Схоплююся, прислухаюся і боюся повірити. Але серце вже знає, воно безпомилково визначило, бо калатає наче навіжене, готове котитися стрімголов! 

Родіон! Він приїхав! Примчав, щоби мене врятувати. Господи... Опускаюсь на підлогу, притиснувши голову до колін і плачу вже не від безвиході. Мені нарешті вперше за багато місяців полегшало. Це сльози радості. Хочу його побачити… почути. Род обов'язково щось вигадає.

Герман не піднімається і мене до себе не кличе. Навпаки, вони сідають у машину і кудись звалюють. У вікно мені не вдалося роздивитись Родіона. Залишається чекати. Рахувати хвилини і години, спостерігаючи як за вікном згущується ніч, огортаючи все своїм м'яким мороком. Я вросла в підлогу, жодного разу не поворухнулася за цей час, доки не побачила світло від фар.

І лише тоді зірвалася з місця…