Глава 1

Домініка

Скло старого, ледь помітного тріщиною дзеркала у моїй тісній прихожій безжально відбивало тьмяне світло єдиної лампочки, що висіла на оголеному дроті під стелею. Я завмерла, вкотре вдивляючись у власне відображення, наче намагалася знайти там відповідь на запитання: як усе моє життя примудрилося злетіти під укіс усього за один місяць?

З дзеркала на мене дивилася тендітна, майже невагома дівчина з великими сіро-блакитними очима, навколо яких від хронічної втоми вже залягли ледь помітні темні тіні. Довге русе волосся звичним важким каскадом спадало на плечі, контрастуючи з блідою шкірою. Мені щойно виповнилося вісімнадцять, але я почувалася на всі вісімдесят.

Я важко зітхнула і потягнула вниз поли стара, затертої сірої толстовки, яка висіла на моїй худій фігурі, як на вішалці. Далі — заношені джинси та звичайні кеди. Це був увесь мій теперішній гардероб. Ніяких брендів, ніяких шовкових суконь чи дорогих парфумів, до яких я звикла з дитинства, коли батько ще міцно тримав у руках свій бізнес.

Батько... При згадці про нього в грудях защемило. Медійна картинка його успіху виявилася картковим будинком. Після його раптового серцевого нападу з'ясувалося, що від його колись перспективної будівельної фірми залишилися лише фіктивні рахунки та мільйонні борги перед кредиторами. Нашу розкішну заміську резиденцію, машини, навіть мої особисті заощадження на навчання — усе конфіскували банки за лічені дні. Мені залишили лише цю крихітну, напівпорожню орендовану квартиру на околиці міста та купу боргових розписок, які я щовечора перебирала тремтячими пальцями, не знаючи, як вижити далі.

— Ти впораєшся, Ніко. Просто зберися, — прошепотіла я власному відображенню, стиснувши кулаки.

Годинник на екрані дешевого телефона показав за чверть до одинадцятої вечора. Час виходити. Моя нічна зміна в кав'ярні «Перехрестя» починалася рівно об одинадцятій. Це було забите, напівпідвальне міське кафе на околиці промислової зони, де вечорами збиралися далеко не найприємніші верстви населення. Робота там була справжнім пеклом, платили копійки, але це був єдиний заклад, де мене погодилися взяти без досвіду роботи та офіційного оформлення, виплачуючи гроші в кінці кожної зміни. Мені потрібна була кожна гривня, щоб просто купувати хліб та оплачувати це зачовгане житло.

Зачинивши за собою хлипкі двері квартири на один оберт ключа, я вийшла в холодний, прокурений під'їзд. На вулиці сіяв дрібний, бридкий осінній дощ. Вітер миттєво пробрався під тонку тканину толстовки, змушуючи мене здригнутися і сильніше натягнути капюшон на очі.

До кав'ярня я практично бігла, перестрибуючи через калюжі. На порозі «Перехрестя» мене зустрів звичний запах перепаленої кави, дешевого тютюнового диму та миючих засобів. За стійкою вже стояв роздратований змінник, який миттєво швирнув у мене брудний фартух із логотипом закладу.

— Запізнюєшся, Домініко, — буркнув він, навіть не дивлячись у мій бік. — Каса чиста, посуд у раковині. Клієнтів майже немає, але ніч обіцяє бути довгою. Давай, приймай зміну, я пішов.

Я мовчки кивнула, зав'язуючи тугий вузол фартуха на своїй тонкій талії. Наступні чотири години перетворилися на суцільний зациклений кошмар: витерти стійку, помити чашки, прийняти замовлення у кількох нетверезих водіїв вантажівок, знову витерти стійку. Пальці ломили від холодної води, а ноги гуділи так, наче по них проїхався потяг.

Близько третьої години ночі кав'ярня остаточно спорожніла. Я стояла біля кавомашини, притулившись лобом до прохолодного металу, і мріяла лише про те, щоб ця ніч швидше закінчилася. За вікном шумів дощ, створюючи монотонний, заколисуючий гул.

Раптом тишу розірвав низький, оглушливий рикіт потужного мотора, який змусив затремтіти навіть шибки у вікнах кав'ярні. Я здригнулася і випрямилася, підійшовши ближче до скляних дверей.

Крізь завісу зливи, прямо біля входу в наше скромне кафе, плавно загальмував величезний, вугільно-чорний позашляховик із наглухо затонованими вікнами. Машина виглядала настільки дорого і нереально серед цього закинутого району, що здавалася чужорідним об'єктом. Моє серце чомусь зробило тривожний удар об ребра.

Двері водія відчинилися, і з салону на залитий дощем асфальт ступив чоловік. Дощ миттєво обрушився на його широкі плечі, але він навіть не здригнувся. На ньому був ідеально пошитий чорний класичний костюм, який ледь стримував його потужну, рельєфну фігуру. Він впевненим, важким кроком попрямував до входу.

Дверні дзвіночки над моєю головою різко задерлися, впускаючи всередину порцію холодного нічного повітря та важкий, дорогий аромат кедра, дорогого тютюнового диму та небезпеки.

Чоловік переступив поріг і зняв чорні шкіряні рукавички, демонструючи великі, сильні долоні. З-під манжетів його білої сорочки, закочених до зап'ясть, вибивалися темні, химерні татуювання, що покривали всю його шкіру аж до пальців. Його шалений зріст — під два метри — змусив мене інстинктивно зробити крок назад, за стійку. На тлі цього велетня я почувалася крихітною пташкою, загнаною в кут.

Він підняв голову, і його крижаний, розважливий погляд темних очей миттєво засканував напівпорожнє приміщення, безпомилково зупиняючись прямо на мені.

Усередині все похололо. Подих перехопило, а пальці міцно вчепилися в край дерев'яної стійки. Я впізнала його. Навіть через роки, навіть у цьому темному, суворому образі.

Владислав Родовський.

Найкращий друг мого покійного батька. Людина, перед якою тремтів увесь бізнес-світ нашої країни, фінансовий магнат із репутацією безжального хижака, який ніколи не знав слова «жаль». Він не з'являвся на похороні батька, він не допомагав, коли банки забирали наше майно. Я думала, що він просто викреслив нашу родину зі свого життя після краху.

Родовський повільно, не зводячи з мене свого важкого, пропалюючого погляду, попрямував прямо до стійки. Кожен його крок віддавався глухим ударом у моїх вухах. Він зупинився впритул, відокремлений від мене лише вузькою дерев'яною перегородкою. Від нього йшла така потужна хвиля авторитету та тваринної сили, що мне захотілося заплющити очі.