9 (4)

Не можна кричати на головлікаря. Не можна втрачати здоровий глузд і зриватися. Не можна підскакувати на ноги і дивитися на нього дикими очима.

Ці всі думки промайнули в моїй голові запізно, коли я вже стояв, спираючись долонями об стільницю, і мало не вогнем дихав на Назара Андрійовича.

Потрібно видихнути і сісти на місце, а не витріщатися на нього, як скажений. Ще б загарчав, мов пес, до повного щастя, чесне слово.

– Дмитре?..

– Вибачте, – я сів назад. – Забагато всього.

– Поки що я відстороняю тебе від лікування Столяренка, ти сам розумієш, що не можеш продовжувати вести його, як пацієнта, – похитав головою чоловік. – Що ж до всього іншого, поки твоя провина не доведена, ми не можемо ризикувати таким цінним спеціалістом. Працюй, звісно. І я дуже сподіваюсь на те, що ця справа вирішиться якомога скоріше.

Я закрив очі, намагаючись заспокоїтися.

– Так, звісно, – кивнув начальникові. – Докладу всіх зусиль, аби… Мінімізувати проблеми. Я звернувся до адвоката і…

– Дмитре, невже ти справді на нього напав?

– На кого? – я гірко всміхнувся. – Назаре Андрійовичу, не говоріть дурниць. Я вивів пацієнта з кабінету Емми, тому що той дозволив собі зайвого. Але його життю та здоров’ю нічого не загрожувало. Я ж не божевільний, що кидається на людей, ну справді!

– Я в жодному разі не хочу тебе образити. Просто, коли йдеться про жінку, до якої є почуття, самоконтроль слабшає, і…

Я виразно глянув на нього.

– Назаре Андрійовичу, я поки що одружений. І дуже попрошу вас не втручатися в моє особисте життя, не намагатися зводити мене ні з ким і не розповсюджувати зайві чутки.

– Хіба ти не розлучаєшся?

Та не твоє, дідько, собаче діло!

– Назаре Андрійовичу, – похмуро нагадав я йому, – особисте. Це – особисте. Воно ніяк не впливає на мою роботу, тому вам краще перестати задавати такі питання.

– Гаразд, – здався чоловік. – Звісно. Я все розумію. Можеш бути вільний. Сьогодні в тебе була нічна, але ми знайшли заміну.

– Я можу…

– Краще додому.

– Добре, – здався я.

Можливо, після всього, що трапилось, нічне чергування справді не найкраща ідея.

Але просто так піти з роботи я не міг. Дорогою зазирнув до ординаторської, потім до кабінету – і вже там нарешті побачив Емму.

– Слава богу, тебе не арештували, – вона зірвалась на ноги, щойно побачила мене. – Дмитре, все гаразд? Що це було? Якого…

– Столяренко вирішив звинуватити мене в завданні важких тілесних. Нібито оперувати його довелось через мене, а не через ту аварію, – я втомлено потер очі. – Поняття не маю, з якого б то дива він пішов з цим у поліцію, але вже що маємо, те маємо. Еммо… Пробач, що втягую тебе в це, але ти погодишся дати свідчення? Ти ж бачила наш з ним… Конфлікт.

– Звісно, – видихнула вона. – Звісно, Дім.

Жінка обійшла стіл і міцно обійняла мене.

– Я зроблю все, що потрібно. Ти ж потрапив в цю ситуацію через мене. Якби не поліз мене захищати, все було б гаразд.

Я проковтнув дурнувате бажання покивати, схилити голову і дозволити себе пожаліти. Натомість натягнув на вуста подобу усмішки.

– Еммо, ти – остання людина, яка повинна в чомусь себе звинувачувати. Він поліз до тебе, намагався скривдити.

– Ну, а тепер прилетіло тобі, хоча це були не твої проблеми.

Я обережно торкнувся її обличчя, провів пальцями по лінії підборіддя, аби дівчина підняла голову та подивилась мені в очі.

– Ми медики, і наша справа – допомагати людям. І за можливості їх захищати. Ти для мене не випадкова дівчина з вулиці, Еммо, а я б і повз незнайомку не пройшов, якби вона опинилась в такій ситуації. Не здумай себе звинувачувати.

– Я можу теж чимось допомогти?

Просити її про це зараз здавалось таким неправильним… Але скромність та спроби відмахнутися від щирої пропозиції Емми – дурість. Я не можу втратити право опіки над сином.

– Даси свідчення стосовно того, що трапилось тоді в кабінеті? Проти Столяренка?