9 (3)

…З відділку я вийшов за годину, втомлений та злий. Дорогою подзвонив Сліпчику.

– Ну, Дмитре, кримінальні справи – не зовсім моя сфера. Але я маю гарного друга, що спеціалізується якраз на таких конфліктах. Я його наберу, якщо у нього знайдеться віконечко… Це вартуватиме чимало грошей, попереджаю одразу.

Сліпчикові послуги теж були, м’яко кажучи, недешеві.

– Я маю гроші, – зітхнув я.

Якщо не вистачатиме, доведеться позичати у батьків. Раніше б таке питання точно не поставало, але тепер, після клятих Лізиних кредитів, ручатися за щось важко.

– Головне – вирішити це питання швидко, – твердо сказав Данило Альбертович. – Тоді у вашої дружини не буде шансів встигнути скористатися таким козирем на суді.

– Як гадаєте, вона могла спробувати вплинути на пацієнта? – спитав я. – Слідчий попереджав не ділитися підозрами…

– Я ж ваш адвокат! І так, враховуючи психологічний портрет вашої дружини, думаю, що могла. Якщо ми це доведемо, на суді матимете додаткову перевагу. Тільки прошу вас, без самодіяльності. Працюємо офіційно. З адвокатами…

– Зрозумів.

– Ви ж поміркований чоловік…

– Даниле Альбертовичу, годі, – перервав його я. – Так, я поміркований чоловік, у якого все гаразд з головою. Я усвідомлюю, що не треба зопалу коїти дурниці, кидатися на людей, звинувачувати когось. І я цього не робитиму. Гарантую.

– Я ж лише попередив.

– Мене вже слідчий лише попередив! – я мало не вибухнув від люті, хоч і розумів, що адвокат бажає лише добра і повинен це все проговорити. – І ви тепер туди ж. Я не хворий на голову і здатен себе контролювати, годі з мене попереджень!

– Вам потрібно зараз заспокоїтися. – м’яко, огортаючи словами, як теплою ковдрою, почав Данило Альбертович. – Видихнути. Так, зараз у вас складний період, ми всі добре усвідомлюємо, як такі підстави і хибні звинувачення вибивають з колії. Їдьте додому, заваріть собі ромашкового чаю, і все буде гаразд.

Додому? Там мені знадобиться не ромашковий чай, а щось сильніше.

Наприклад, вогнемет.

– Я дуже прошу вас не наробити дурниць.

– Не нароблю, – пообіцяв я радше сам собі, аніж адвокатові, і видихнув з полегшенням лише тоді, коли збив виклик.

Треба було справді їхати додому, але я стояв посеред тротуару і просто вдихав колюче зимове повітря. Де вже та весна… Хотілось прокрутити стрілки на невидимому годиннику, підігнати тепло, аби воно швидше розтопило кригу під ногами. І ту, що на душі, також.

Задзвонив мобільний. Я глипнув на екран і скривився, впізнавши ім’я головлікаря. Звісно, його вже сповістили.

– Слухаю, Назаре Андрійовичу.

– Треба поговорити. Зайдеш?

– Сьогодні? Буду через хвилин сорок, – оцінивши дорогу, сказав я. – Дочекаєтесь?

Судячи з того, як швидко погодився головлікар, нічого хорошого я від нього не почую. Від розуміння, що дурний наклеп може запросто вартувати мені роботи, все всередині стиснулось. Якби я зараз перестрів клятого Столяренка, то, певне, зірвався б на нього.

Але він, на щастя, стирчав в палаті, і я оминув її десятою дорогою.

Назар Андрійович чекав мене на порозі свого кабінету. Пропустив всередину, зачинив двері за собою, зайняв місце за робочим столом і подарував такий похмурий погляд, що тільки сліпець міг би засумніватися, чи в курсі він про прихід слідчого.

Можливо, він чекав, що я намагатимусь пояснити все з порога, але я лише втомлено сів і дивився на нього, чекаючи, коли ж головлікар почне читати мораль.

– Капітан Демченко сповістив клініку про твою ситуацію з пацієнтом. Це дуже велика несподіванка для мене, і дуже прикро, що я дізнаюсь про інцидент таким чином.

– Інцидент, якого не було, – сухо відказав я. – Тому що я в житті не зачепив би пацієнта. Цей чоловік чіплявся до Емми, я вивів його з кабінету. Все. Крапка.

– І пальцем не зачепив?

Цього я сказати вже не міг. Ті події змазались в голові, перетворились на нерозбірливу кашу. Важко сказати достеменно, наскільки сильно я його зачепив.

Точно не настільки, щоб писати заяву в поліцію.

– Дмитре, ти найкращий наш хірург, – Назар Андрійович зам’явся. – Ми не можемо тебе втратити, бо затикати ці діри по лікарні буде ніким. І в тебе ідеальна особова справа…

– Це ви так підводите до того, що плануєте відсторонити мене від виконання обов’язків на час розслідування? – не втримався я. – То кажіть вже прямо! Що ви ходите околяса?!