Грета, Вуглик і демон Толік

8. Командир бойового загону

Дрова Толік продав. Грета лише й дивуватися встигала його спритності. Так як до хатинки вона й близько нікого не підпускала, то довелося бідолашному демону носити дрова аж до об’їзної дороги. Але так спритно він вертався за новою партією, приносячи Греті один за одним мішечки з монетками, що Грета було подумала вже, що він тими дровами просто селян по голові лупить, викидає їх десь (дрова, в сенсі, — не селян), відбирає гроші та й поготів.

Моралісткою, звісно, Грета не була. Але такі методи заробітку не надто схвалювала. Якщо вже робити справу — то ретельно та з усією серйозністю. А то ще очуняють, прийдуть гроші вимагати, а ненароком можуть і хату відьмі спалити. Якраз тут дрова їм і знадобляться. Тьху ти! Що за думки бідолашній відьмі в голову лізуть? 

Толіком Грета залишилася задоволена. Навіть похвалила його.

— Непогано, — справді розщедрилася відьма на похвалу.

Толік просяяв, не звертаючи уваги навіть на свої почервонілі стерті пальці від сьогоднішньої непростої роботи. 

— Гаразд, Толік. Диван у вітальні твій. На одну ніч! – додала відьма, помітивши як в того на обличчі починає проявлятися отой його пришелепкуватий вираз.

— Дякую, моя прекрасна відьмо, — пробасив Толік.

Грета лише звела до неба очі та пробубоніла щось про печію, яка в неї розбушувалася з самого ранку.

Вечір цього дня минув навіть мирно та спокійно. Дрова більше не затуляли вікно і у нього світив яскравий повний місяць, разом із подружками-зорями.

— Краса та спокій, — промовила Грета і одразу ж припнула язика, повернувши голову в той бік, де з чашкою чая, що здавалася іграшковою в його руках, сидів той, хто її спокій нахабно вкрав.

Важко зітхнувши, Грета знову повернулася до вікна, п’ючи заспокійливий чай з ромашкою і роздумуючи над тим, що бабині методи по відвадженню чоловіків, чомусь на одного конкретного демона ніяк не подіють. 

Мабуть просто трапився їй такий. Не лякливий. Та ще й жилка підприємницька в наявності.

— Толік, — з підозрою промовила Грета. — Ти як дрова продав?

— Та ж як, — знизав він своїми велетенськими плечима. — Легко.

— Гаразд, — терпляче промовила Грета. — Кому ти їх продав?

— Підлеглим своїм, — підозріло подивившись на Грету відповів Толік.

Демон вчився швидко, як вже відомо. І почав підозрювати, що у розпитуваннях відьми криється якийсь підступ. 

— Підле-е-еглим, — протягнула Грета солодким голосом, від чого Толік аж здригнувся, ледве не виливши чай із чашки. — А які це у нас підлеглі, Толічка? Ти їм ким доводишся?

— Так цей, командир бойового загону демонів я, — збентежено, але не без гордості промовив Толік.

У Грети знову почалася гикавка.

— Гик. Команд-д-ир, кажеш? 

Відьма, зітхнувши, швидко промовила замовляння, яке перекинуло гикавку на противну сусідку, що вічно її улюблену поляну з грибами обчищувала під нуль, і з цікавістю глянула на Толіка.

— Ага, — кивнув той, досі з острахом чекаючи підступу. — Командир.

— А нашо твоєму загону дрова, Толік? У пеклі холодно? — подив Грети був таким неймовірно щирим, що її аж саму від того пройняло.

 — Та ні, — знизав плечима Толік.

Контакт з логікою втрачався так само стрімко, як і терпіння Грети.

— Так а для чого вони їх тоді скупили?

— Бо я їм наказав, — знизав плечима Толік.

— Гм, — лише й промовила Грета. — А що, непогано. А що вони в тебе ще можуть робити, окрім як дрова скуповувати?

— А що тобі потрібно, моя прекрасна відьмо? — вгадавши правильну відповідь, блиснув Толік своїми іклами, видаючи широку посмішку.

І цього разу вона навіть не сильно дратувала Грету. Адже перед нею відкриваються такі перспективи — хто б міг подумати!

— О-о-о, Толік, ти й уявити собі не можеш!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше