Дрова Толік продав. Грета лише й дивуватися встигала його спритності. Так як до хатинки вона й близько нікого не підпускала, то довелося бідолашному демону носити дрова аж до об’їзної дороги. Але так спритно він вертався за новою партією, приносячи Греті один за одним мішечки з монетками, що Грета було подумала вже, що він тими дровами просто селян по голові лупить, викидає їх десь (дрова, в сенсі, — не селян), відбирає гроші та й поготів.
Моралісткою, звісно, Грета не була. Але такі методи заробітку не надто схвалювала. Якщо вже робити справу — то ретельно та з усією серйозністю. А то ще очуняють, прийдуть гроші вимагати, а ненароком можуть і хату відьмі спалити. Якраз тут дрова їм і знадобляться. Тьху ти! Що за думки бідолашній відьмі в голову лізуть?
Толіком Грета залишилася задоволена. Навіть похвалила його.
— Непогано, — справді розщедрилася відьма на похвалу.
Толік просяяв, не звертаючи уваги навіть на свої почервонілі стерті пальці від сьогоднішньої непростої роботи.
— Гаразд, Толік. Диван у вітальні твій. На одну ніч! – додала відьма, помітивши як в того на обличчі починає проявлятися отой його пришелепкуватий вираз.
— Дякую, моя прекрасна відьмо, — пробасив Толік.
Грета лише звела до неба очі та пробубоніла щось про печію, яка в неї розбушувалася з самого ранку.
Вечір цього дня минув навіть мирно та спокійно. Дрова більше не затуляли вікно і у нього світив яскравий повний місяць, разом із подружками-зорями.
— Краса та спокій, — промовила Грета і одразу ж припнула язика, повернувши голову в той бік, де з чашкою чая, що здавалася іграшковою в його руках, сидів той, хто її спокій нахабно вкрав.
Важко зітхнувши, Грета знову повернулася до вікна, п’ючи заспокійливий чай з ромашкою і роздумуючи над тим, що бабині методи по відвадженню чоловіків, чомусь на одного конкретного демона ніяк не подіють.
Мабуть просто трапився їй такий. Не лякливий. Та ще й жилка підприємницька в наявності.
— Толік, — з підозрою промовила Грета. — Ти як дрова продав?
— Та ж як, — знизав він своїми велетенськими плечима. — Легко.
— Гаразд, — терпляче промовила Грета. — Кому ти їх продав?
— Підлеглим своїм, — підозріло подивившись на Грету відповів Толік.
Демон вчився швидко, як вже відомо. І почав підозрювати, що у розпитуваннях відьми криється якийсь підступ.
— Підле-е-еглим, — протягнула Грета солодким голосом, від чого Толік аж здригнувся, ледве не виливши чай із чашки. — А які це у нас підлеглі, Толічка? Ти їм ким доводишся?
— Так цей, командир бойового загону демонів я, — збентежено, але не без гордості промовив Толік.
У Грети знову почалася гикавка.
— Гик. Команд-д-ир, кажеш?
Відьма, зітхнувши, швидко промовила замовляння, яке перекинуло гикавку на противну сусідку, що вічно її улюблену поляну з грибами обчищувала під нуль, і з цікавістю глянула на Толіка.
— Ага, — кивнув той, досі з острахом чекаючи підступу. — Командир.
— А нашо твоєму загону дрова, Толік? У пеклі холодно? — подив Грети був таким неймовірно щирим, що її аж саму від того пройняло.
— Та ні, — знизав плечима Толік.
Контакт з логікою втрачався так само стрімко, як і терпіння Грети.
— Так а для чого вони їх тоді скупили?
— Бо я їм наказав, — знизав плечима Толік.
— Гм, — лише й промовила Грета. — А що, непогано. А що вони в тебе ще можуть робити, окрім як дрова скуповувати?
— А що тобі потрібно, моя прекрасна відьмо? — вгадавши правильну відповідь, блиснув Толік своїми іклами, видаючи широку посмішку.
І цього разу вона навіть не сильно дратувала Грету. Адже перед нею відкриваються такі перспективи — хто б міг подумати!
— О-о-о, Толік, ти й уявити собі не можеш!