Розділ 7 "У небі"

Пенелопа.

  Нью-Йорк.

   Коли я ступила на борт літака, я очманіла. Перше, що я подумала - тут можна жити. Все вищого гатунку. Я почувалась якоюсь голлівудською зіркою, коли сідала у крісло. Простір, конфіденційність, розкіш інтер'єру, все це на одинадцять годин наше. В той момент я забула про свій страх польотів, бо хіба можна боятися, якщо довкола тебе така вишукана краса?! 

   Кожне місце оточене перегородками, щоб пасажири, які летять поруч, забували одне про одного під час польоту. І я скажу чесно - це буде зробити не важко. Крісла з шкіри, дерев'яні панелі, телевізори та широкі усмішки стюардес - вищий пілотаж!

   Що я можу сказати саме зараз, що я рада тому, що ми наче ізольовані від іншого світу. Бо в саме цей момент я забула, як дихати. В мене паніка і я кусаю губи. От-от і буде дірка для пірсингу. Я починаю читати молитву і хапаюсь за все, що можу і це рука Ніколаоса. Я повертаюсь до нього, дивлюсь якусь мить йому в очі, а потім опускаю погляд на свою руку. Мої пальці вчепились в його кисть, а його інша рука поверх моєї, і ніжно її стискає. 

   — Вибачте. Я просто боюсь злетів та посадок. — Я хотіла забрати руку, але важкість руки Ніколаоса зупинила мій порив. І в цей момент я була йому дуже вдячна.

   — Так легше?

   Я хитаю головою і тихо промовляю.

   — Дякую. 

   — Принаймні ви не схопили мене за горло, тож у нас новий рівень спілкування. 

   Я через страх зареготала. Усміхнувшись йому, я промовила.

   — У нас одинадцять годин попереду, тож все ще може статись - не радійте завчасно. 

   Бачу, як губи Ніколаоса ворухнулись у стриманій усмішці. Невже йому важко усміхнутись? Особливо коли видно, що він цього хоче. 

   — І ще дві години в дорозі. — Уточнив він. — Тож, моє життя реально в небезпеці, поки ми не дістанемось до Аркадії.

   Ці слова залишили тепло де тільки можна. Це натяк, що я не буду діставатись до Аркадії самостійно, за що я знову лише могла подякувати. Боярин, який тримав мою руку і не давав зрозуміти, що ми злітаємо, доки він не вказав у бік. Я побачила хмари. 

   Усміхнувшись йому, я знову подякувала. Дивно. Ще кілька днів тому, я могла лише гніватись на нього і бажати щоб на його кухні був хаос, а тепер за кілька годин не припиняю за щось дякувати.

   Він відпускає мою руку і мені бракує його тепла та чоловічої близькості. Яка я дурепа. Про що я думаю?.. Так, його гарячі пальці, які тримали мою руку, дарували мені впевненість, запевняли, що все буде гаразд, але це все… ніякого сексуального контексту під цим не було. Тож, не варто вигадувати того, чого не було. Тим паче, він забрав так стрімко свою руку, що було ясно - він не подумав би про мене, як про жінку, яка варта його уваги в плані еротичних фантазій. 

   — Ви мене підвезете? — Господи! Чого з мого рота виривається тупість. Він же ясно дав зрозуміти, що так. Я відчула, як почервоніла і тепер це не від фантазій, а від тупості.

   Він здивовано на мене подивився, наче я щойно з Марсу гепнулась прямісінько в це крісло.

   — А ви гадали, що я вас покину в аеропорту в Афінах і сам поїду? Гарної ви про мене думки. — Його голос звучав твердо, але водночас відчувалась образа. 

   — Знаю, тупе запитання… просто…

   — Я б точно не залишив жінку напризволяще і поїхав собі далі, побажавши їй удачі. — Ніколаос дивився мені в очі, наче хотів якнайкраще донести суть своїх слів. Сталь. Сталь його очей змушувала мою шкіру палати. Я відчувала, як всю мою шкіру поколює, і я зайорзавши на сидінні, ковтнула.

   — Вибачте, Ніколаос. Я не хотіла образити. 

   — Якщо ми будемо летіти бозна скільки часу, потім їхати в одному авто і до того ж бути свідками на одному весіллі, - може перейдімо на ти? Бо якось дивно продовжувати в цьому напрямку. — Це запитання спеціально було озвучено зараз, щоб забути про попередню розмову. Це мене в ньому захоплювало. Він вже кілька разів змінював тему, щоб ми не погиркались.

   — Залюбки, Ніколасе. — Він насупився, і я розсміявшись, сказала. — Жартую, жартую Ніколаос. 

   — Ти щоб знала, як мене вибісило, коли ти мене спеціально назвала Ніколасом. Терпіти цього не можу. Мені часто доводилось в Нью-Йоркку виправляти своїх робітників та навіть деяких бізнес партнерів. І коли ти це сказала, я думав в мене пар з носа піде. 

  “Ти”... Тепло… моїм тілом розлилось тепло.

   — Гадаю він таки пішов. 

   Я засміялась і отримала приємну… коротку, але дуже приємну усмішку, яка могла б бути через секунду, якщо б він себе не зупинив. Шкода. Я б хотіла побачити, як це обличчя сяє, коли усміхається. Цікаво, він усміхається отій білявці з фото?.. Стоп! Це не моя справа. Хоч і не моя, але гіркота у роті сигналізувала, що мені це аж занадто не приємно. Я ревную. Але я не маю на це право. Ми дві людини, які погризлись на початку, але доля підкинула сюрприз у вигляді одного весілля. От і все. 

   — Ти права. Пар таки пішов.

   — Скажи дякую, що тебе ніхто не називав ім'ям з двох літер. 

   Його брова вигнулась у подиві і він перепитав.

   — З двох літер?

   — Ага. Пі. Ось так дехто мене називав на роботі. 

   — Дивно, що ти на волі. 

   Тепер моя черга підіймати брову у подиві. Ніколаос засміявся. Що? Що щойно сталось? Він засміявся. Який приємний звук. І це осяяне обличчя. Такий… такий… розслаблений та щирий, - це йому пасує. Дуже. 

   — І що це означає? — Допитливо усміхаюсь.

   — Ти в мене жбурляла такі блискавки, що я не знаю, як ти залишила неушкодженими тих, хто називав тебе “Пі”?!

   З мене вирвався смішок, а потім я розсміялась на повну, прикриваючи губи рукою, згадавши, що ми в літаку, хоча нас і ніхто не бачить та й навряд чи чує. 

   — Я хотіла їх викинути з найближчого вікна, але вікна були скрізь зачинені. 

   — Їм пощастило.