4. Катастрофа

Томас Штайнер теж не втрачав час дарма й вирішив детальніше дослідити кілька сусідніх островів. Зважаючи на потенційну небезпеку від ракомурах, це було необхідно зробити якнайшвидше. Людей посилати не наважилися, а тому Штайнер використав роботів-павуків: вони швидко рухаються, можуть проходити у вузькі щілини, лазити по крутих скелях. Якщо навіть і там зустрінуться ракомурашки, то роботи зможуть від них втекти. Максим з нетерпінням чекав на експедицію, адже це була рідкісна змога побачити те, що їх оточує. Керування роботами відбувалося з пульта, що знаходився у Штайнера. На них були встановлені якісні камери з можливістю показувати все в прямому ефірі. Тож Штайнер прикріпив роботів до дронів і доставив їх на сусідній острів повітрям. Максим сидів поряд та уважно слідкував за монітором. Загалом острів мало відрізнявся від того, де стояла база: ті ж темні скелі та круті схили. Роботи-павуки оббігали весь острів, але ознак наявності ракомурах чи інших істот не виявили.

— Ну що, забираємо їх назад? — звернувся Штайнер до Максима, відірвавшись від монітора. — Нічого цікавого.

— Ану зачекай, — Максим пильно дивився на круті скелі, які вивчав робот, — там щось є!

І дійсно, щось дивне було помітно на скелі: виступи й структури навдивовижу правильної форми з прямими кутами, а в них де-не-де виднілися отвори, схожі на вікна та двері.

— Не може бути! Руїни рукотворної будівлі! — вхопився за голову Штайнер.

— Направляй роботів туди! — наказав Максим.

Найбільший отвір вів до вузького ходу, явно зробленого з природної печери. По всій довжині йшли відгалуження та двері, але вони були зачинені. На підлозі лежали шматки металу та чогось схожого на пластик, а ще рештки панцирів ракомурах. Нарешті робот під'їхав до великого завалу, що перекривав хід до зали.

— Глянь! — вигукнув Штайнер. Тут якісь ящики.

І справді, завал складався з уламків каміння, обшивки та кількох великих контейнерів. Штайнер направив робота, і той відкрив кришку: там виявилися якісь скляні колби та невідомі інструменти.

— Можна об'їхати завал та дослідити залу попереду? — спитав Максим.

— Спробуємо!

Робот піднявся по завалу, чіпляючись довгими ніжками за будь-які виступи. Нарешті він опинився у просторій залі. Зверху виднілися невеличкі вікна, вирубані прямо в скелі. Можливо, вони були засклені колись, бо на них залишилися частини рам. Повсюди лежали незрозумілі уламки, про призначення яких важко було здогадатися. Біля дальньої стояло щось громіздке, схоже на пульт: численні кнопки, лампочки та екрани, все поламане й розбите.

— Тут були якісь експедиції до нас? — запитав Максим.

— Ні, ми перші. Але можливо, хтось був тут таємно, — почухав потилицю Штайнер. — Є так звані чорні дослідники, які шукають на нових планетах цінні мінерали.

— І навіщо така велика база з пультом керування?

— Хто знає? Може, керували розвідниками чи копачами?

Робот тим часом їздив по залі, вивчаючи всі уламки. Увагу дослідників привернуло щось біле й блискуче, схоже на скафандр. Він лежав на спині, розкинувши руки, розірваний та пом'ятий.

— Треба його вивчити! — запропонував Максим.

Робот об'їхав рештки скафандра.

— Дивись! Тут кістки! — Штайнер тицьнув пальцем у монітор.

Справді, з відірваного рукава стирчала біла кістка, вкрита рештками зітлілого одягу.

— Тут відбулося серйозне побоїще! — вигукнув Максим. А ще лежать рештки мурах. Отже, вони напали на людей, повбивали їх і все потрощили. Але коли це було?

— Можна приблизно визначити, — відповів Штайнер. — Робот візьме зразки кістки, зробимо аналіз.

— Зачекай, — Максим штовхнув Штайнера. — А ти впевнений, що це рештки людини?

— Ну а хто ще може бути у скафандрі? — розвів руками той.

— Глянь уважніше. Зріст явно дуже великий для людини, навіть високої. Тут мінімум три метри. І руки та ноги дуже довгі. Голова удвічі більша.

— Ти хочеш сказати, що то інопланетяни? — озвався Штайнер.

— Цілком можливо. Принаймні скафандр не дуже схожий на ті, які використовуємо ми.

Робот взяв зразки кістки, а потім Штайнер направив його до вибитих дверей, що кудись вели із зали. І тут вони вдвох видихнули зі здивування: на столі лежали рештки Мозку. Хітиновий скелет добре зберігся. А до нього були приєднані якісь проводи, що вели до пульта керування, трохи меншого за той у великій залі. Тут же стояли контейнери з розбитими колбами.

— Вони проводили експерименти з ракомурахами?

— Так, це очевидно, — сказав Штайнер. — Можливо, у нас тут були попередники.

— Схоже, що ракомурахи їх знищили, — сказав Максим. — І не просто вбили, а ще й зжерли. Тоді наступні можемо бути ми!

 — Можемо, — погодився Штайнер. — Але треба докласти зусиль, щоб цього не сталося.

— Тепер я розумію, чому еволюція на цій планеті йшла так швидко, — додав Максим. — Наші попередники про це подбали. Мабуть, вони створили ракомурах. Розумний мозок не міг виникнути сам. Але вони не врахували, що створіння може повстати проти того, хто його створив. Ігри в бога можуть бути небезпечні, і часто погано закінчуються...  

***

Максим дочекався прибуття роботів зі зразками, та пішов з ними до Логана, щоб розповісти керівнику про свої знахідки. Логан зрадів, що він був правий.

 — Тепер у нас є дилема: чи можна вважати розумним вид, в якого вочевидь розум має лише один головний організм у колонії? — зауважив Максим. — Це якби замість одного тіла людини існували окремі частини тіла.

 — Тепер це вже не має жодного значення, — посміхнувся Логан. — Бо в нас є вже дві важливі причини, щоб цей вид знищити. Вони забирають усі ресурси на суходолі, і не дають іншим видам закріпитися тут. Друга причина - цей вид штучно виведений, а ще агресивний та небезпечний для людства. А ще є третя причина: ця планета потрібна людству. Якщо щось станеться з Землею чи Сонячною системою взагалі, тут людство зможе відродитися та розпочати усе спочатку. Маючи всі необхідні знання та технології.