Резонанс Двох Компасів

Визнання було актом капітуляції. Сказавши собі просте, незаперечне "це було приємно", Мирослава відчула, як її внутрішня фортеця, яку вона будувала все життя, остаточно розсипалася на пил. Вона не відчула полегшення. Лише безмежну, лякаючу порожнечу на місці, де колись стояли непорушні стіни логіки.

Наступного ранку вона прийшла до лабораторії першою. Робота була єдиним, що вона знала, єдиним, що ще мало сенс. Вона вивела на головну голограму схему кристала, намагаючись зосередитись на коливаннях тахіонного поля.

— Доброго ранку, докторе. Сподіваюся, ви не проти, якщо я приєднаюся?

Голос, що пролунав за її спиною, був бадьорим, енергійним і належав Каріні. Мирослава повільно обернулася. Рудоволоса вчена стояла, спершись на дверний отвір, з чашкою в руці та грайливою посмішкою на губах. Вона випромінювала таку впевненість, що це здавалося майже фізичним тиском.

— Це спільний проєкт, — холодно відповіла Мирослава, повертаючись до консолі.

— Чудово, — Каріна підійшла і поставила свою чашку поруч з панеллю Мирослави. Від неї пахло озоном і чимось солодким, квітковим. — Я переглянула ваші попередні розрахунки. Геніально. Ідея використати гравітаційний щит як фокусуючу лінзу для резонансної хвилі... це вишукано. Грубо, але вишукано. Як поезія варвара.

Мирослава напружилася. "Поезія варвара". Це був комплімент, загорнутий в образу, і Каріна це чудово знала.

— Технології "Коріння" орієнтовані на ефективність, а не на естетику, — відрізала вона.

— О, я помітила, — Каріна обійшла голограму, вивчаючи її з усіх боків. Її погляд був гострим, як лазер. — Але іноді, докторе, найефективніший шлях — не найкоротший. Іноді треба вміти танцювати. — Вона провела пальцями по повітрю, і голограма миттєво змінилася. Схема стала складнішою, елегантнішою. — Якщо ми додамо сюди модулюючий контур і синхронізуємо його з двигунами "Химери", то зможемо не просто "вистрілити" хвилею, а створити резонансний каскад. Не один удар, а серія. Це значно підвищить шанси на дестабілізацію рою.

Мирослава дивилася на нову схему, і її мозок вченого мимоволі визнав її досконалість. Це було... красиво. І неймовірно ефективно. Каріна не просто покращила її ідею. Вона перетворила її на мистецтво. І це було нестерпно.

— Це ускладнить калібрування, — зауважила Мирослава, намагаючись знайти слабке місце.

— Для цього я тут, — безтурботно відповіла Каріна, підморгуючи їй. — Я люблю складні іграшки. Так само як і Оріон.

Згадка його імені була як удар під дих. Мирослава відчула, як її внутрішній компас знову почав шалено обертатися. Вона нічого не відповіла, лише повернулася до своєї консолі.

Вони працювали в тиші кілька годин. Це був дивний, напружений танець двох блискучих умів. Мирослава вибудовувала міцний, надійний фундамент розрахунків. Каріна додавала до нього витончені, несподівані рішення, що робили всю конструкцію легшою і смертоноснішою. Вони не говорили. Вони спілкувалися мовою математики. І в цій мові Мирослава, попри весь свій біль, відчувала дивну повагу. Ця жінка була не просто яскравою. Вона була генієм. Таким же, як і вона сама.

— Гаразд, дівчата, перерва! — голос Гектора розірвав їхню зосереджену тишу. Він увійшов до лабораторії, несучи піднос з трьома чашками та чимось схожим на печиво. — Якщо ви зараз не зупинитесь, то ваші мізки перегріються і розплавлять мені пів корабля.

Каріна розсміялася і з вдячністю взяла чашку. — Дякую, Гекторе. Ти наш рятівник.

Мирослава мовчки взяла свою. Вона не була голодною, але відмовитись означало б проявити слабкість.

— Слухайте, — почав Гектор, жуючи печиво. — Я тут подумав. Ця ваша "бризкалка"... Вона розсіє рій. Але що далі? Вони ж знову зберуться до купи. Нам потрібен "гребінець", як казала доктор.

— Ми вдаримо по них, поки вони дезорієнтовані, — відповіла Мирослава. — Стандартною зброєю.

— Це як намагатися розстріляти хмару пилу з дробовика, — заперечила Каріна. — Ми знищимо частину, але більшість просто розлетиться і збереться знову, коли резонанс зникне. Нам потрібно щось, що знищить їх усіх одразу. Всю хмару.

Вони замовкли, обдумуючи проблему. Ідея була правильною. Їм потрібна була зброя масового ураження, здатна стерилізувати величезний об'єм простору за лічені секунди.

І тут Мирослава згадала. Секретний проєкт, над яким працювали військові на Краяні. Те, що вони називали "Останнім Аргументом". Зброя, настільки жахлива, що її існування було державною таємницею.

— Я знаю, що нам потрібно, — тихо промовила вона. Усі погляди звернулися до неї. — На Краяні є розробка. Проєкт "Відлуння". Це гравітаційна бомба.

— Гравітаційна бомба? — перепитав Гектор. — Це як ваші гармати, тільки навпаки?

— Набагато гірше, — відповіла Мирослава, і в її голосі з'явився холод. — Вона не відштовхує. Вона створює на мікросекунду сингулярність. Точку з нескінченною гравітацією. Вона не вибухає. Вона... всмоктує. Все в радіусі кількох тисяч кілометрів — матерія, енергія, сам простір-час — просто складається в одну точку і зникає. А потім ця точка випаровується, не залишаючи по собі нічого. Абсолютна анігіляція.

У лабораторії запанувала тиша. Каріна і Гектор дивилися на неї з сумішшю жаху та захоплення.

— Ваші люди... — прошепотіла Каріна. — Вони справді створили кишенькову чорну діру?

— Ми готувалися до будь-яких загроз, — відповіла Мирослава. — Це зброя стримування. Її ніколи не застосовували. Але креслення існують.

— І ти можеш її збудувати? — запитав Гектор.

Мирослава подивилася на схему "Химери". — Не тут. Не з цими ресурсами. Але... — вона вказала на резонансний кристал, — якщо ми зможемо модифікувати його... Якщо використати енергію Женця проти нього самого...

— ...то можна змусити рій схлопнутися самого в себе, — закінчила за нею Каріна, її очі горіли від азарту. — Не просто розсіяти їх, а перетворити на сингулярність! Мирославо, це... це божевільно! І це може спрацювати!