Рівняння серця

Тиша, що запала після його слів, була абсолютною. Всесвіт Мирослави, побудований на непорушних законах логіки та ефективності, щойно зіткнувся з аномалією, яку неможливо було ані виміряти, ані класифікувати. І ця аномалія досі горіла теплом на її вустах.

Вона стояла нерухомо, незграбна статуя посеред гармонійного світу, що співав навколо неї. Її інфо-планшеті, її зв'язок з раціональним світом, лежав біля її ніг, мов забутий інструмент. Вона повільно підняла руку і торкнулася губ. Дотик був реальним. Дані, отримані нею, були незаперечними. Але її внутрішній процесор, що все життя працював без збоїв, видавав одну й ту саму помилку: "НЕВІДОМА ЗМІННА".

Цей поцілунок. Цей ірраціональний, неефективний, біологічно ризикований жест. Він не мав жодної практичної мети. Але він... щось зробив. Щось змінив у самій архітектурі її свідомості. Це було схоже на вірус, що потрапив у ідеально налагоджену систему — він не зламав її, а почав переписувати її базовий код, додаючи в нього рядки, написані не логікою, а... чимось іншим.

Інстинкт, сильніший за будь-який протокол, змусив її діяти. Вона мала втекти. Не від нього. Від себе. Вона нахилилася, і її рухи були механічними, ніби чужими. Вона підняла планшет. Метал і скло здалися холодними, мертвими. Вона розвернулася і, не дивлячись ні на кого, майже бігом рушила до будинку, до кімнати, яку їй виділили. Їй потрібен був контрольований простір. Тиша. Ізоляція. Щоб перезавантажити систему.

Але система не перезавантажувалася.

Тієї ночі вона не спала. Вона сиділа на ліжку, дивлячись у темряву, і в її голові проносився вихор образів. Ось вона в лабораторії на Краяні, ідеальні ряди біореплікаторів, де в стерильній тиші вирощують майбутніх громадян. Все під контролем. А ось обличчя Кіри, спотворене болем і зусиллям, і перший крик немовляти, народженого не з машини, а з тіла.

Ось її п'ять ідеально підібраних кандидатів. Не для життя разом — сама ця концепція була абсурдною — а для тимчасового контракту на продовження роду. Стерильний обмін генетичним матеріалом, підпис на державному документі, а потім — повернення до своїх окремих, ефективних життів, поки біореплікатор виконує свою роботу. А ось Оріон, що підхоплює на руки свою сестру, і його батьки, що живуть разом десятки років в одному домі.

Ось ідеальна, безпечна симуляція близькості у віртуальних окулярах, що виключає будь-який фізичний контакт. А ось дотик його губ.

"Ірраціонально". Це слово було її якорем, її останньою лінією оборони. А що, як "ірраціональність" — це не збій у системі, а просто інша операційна система, мову якої вона не розуміла? Як можна приймати емоції як даність? Вони шкодять думати раціонально. В них теж були емоції, але вони були вадою. Дефектом. Біологічним шумом, який треба було фільтрувати, контролювати та пригнічувати, щоб досягти чистоти думки.

На Краяні емоції були інструментом для маніпуляції або слабкістю, яку треба було викорінювати. Любов була найнебезпечнішою. Вона створювала прив'язаності, а прив'язаності робили людину вразливою. Тому її народ замінив любов на повагу, пристрасть — на цільовий контракт, а родину — на виховний блок. Вони не знищили емоції. Вони помістили їх у клітку дисципліни.

А Кочівники... Вони не просто випустили їх з клітки. Вони зробили їх центром свого життя. Вони будували спільний побут, керуючись цим хаосом. Вони укладали міжвидові союзи, базуючись на симпатії. Вони... відчували. І чомусь їхня цивілізація не розвалилася, а процвітала. У цьому рівнянні бракувало змінної.

Тихий стукіт у двері вивів її з цього аналітичного трансу. Вона проігнорувала його. Але двері тихо від'їхали вбік, і на порозі з'явилася Ліра. В руках вона тримала дві чашки, від яких підіймалася пара.

— Я подумала, що тобі може знадобитися компанія, — м'яко промовила вона. Вона увійшла, сіла в крісло навпроти Мирослави та простягнула їй одну з чашок. — Це трав'яний настій. Заспокоює... думки.

Мирослава взяла чашку. Рідина була теплою, ароматною.

— Як ви витримуєте... це? — вирвалося в неї, і питання стосувалося всього одразу: і поцілунку, і народження, і сім'ї. — Спільне життя, постійну близькість, цей... хаос? На Краяні ми б ніколи не допустили такої неефективної організації. Союз — це тимчасовий проєкт. Після виконання мети, він розривається.

Ліра дивилася на неї довго, і в її темних, мудрих очах не було ані осуду, ані жалю.

— Дитя Каменю, ти дивишся на світ, як на механізм. І ти маєш рацію, в ньому є логіка. Але ти намагаєшся зрозуміти океан, вивчаючи лише один двигун човна, що пливе по ньому. Ти не бачиш течій, не відчуваєш вітру, не помічаєш припливів. Для вас дім — це стіни. Для нас дім — це люди, які всередині.

Вона зробила ковток зі своєї чашки. — Емоції — це не збій. Це — ще один вид даних. Раціональний розум — це карта, що показує, де ти є і куди можеш піти. А емоції — це компас, що показує, куди тобі справді треба йти. Ти можеш мати найдосконалішу карту у Всесвіті, але без компаса ти просто будеш безцільно блукати, обираючи найкоротші та найбезпечніші шляхи, та ніколи не дізнаєшся, що таке дім.

— Ваш народ, — продовжувала Ліра, — пережив жахливу травму. Щоб вижити у світі, де гравітація намагається розчавити тебе щомиті, ваші предки збудували броню. Спочатку — навколо своїх тіл, потім — навколо своїх міст. А потім, найстрашніше, — навколо своїх сердець. Вони вирішили, що компас — це надто крихкий інструмент для такого шторму. І вони замкнули його в найтемнішій скрині, поклавшись лише на карту. Ви стали неймовірними навігаторами, Мирославо. Але ви забули, куди пливете.

Ліра поставила свою чашку. — Те, що зробив мій син, було імпульсивним. Можливо, неправильним. Але він не намагався тебе образити. Він просто намагався показати тобі, що твій компас досі працює. Що він не зламався. Просто його треба знову дістати зі скрині та навчитися йому довіряти.

Вона підвелася. — Подумай про це. А тепер спробуй поспати. Навіть найміцнішому каменю іноді потрібен відпочинок.