Формула збою»

Це було ірраціонально.

Слово пульсувало в мозку Мирослави, поки вона стояла в тіні співаючого дерева, спостерігаючи за сценою на галявині. Вся концепція стосунків на "Новому Едемі" була для неї набором нелогічних, неефективних і ризикованих змінних. Але обряд, що мав відбутися, який вони називали "заручинами", перевершував усе.

Старша сестра Оріона, Елара, стояла в центрі кола, утвореного її родиною та друзями. Вона була схожа на Оріона — така ж висока і струнка, з тими ж розумними очима, але її погляд був м'якшим, а в рухах відчувалася не військова витримка, а спокійна впевненість митця. Поруч з нею стояв її "компаньйон" — високий інопланетянин з блакитною шкірою та очима кольору розплавленого срібла. Вони трималися за руки, і зв'язок між ними був очевидним, хоча й незбагненним для її прагматичного розуму.

— Вони виглядають щасливими, чи не так? — тихо промовив Оріон, ставши поруч з нею.

— Я бачу двох представників різних біологічних видів, що беруть участь у незрозумілому ритуалі, — чесно відповіла Мирослава. — На Краяні союз — це контракт. Розрахунок генетичної сумісності, соціального статусу та спільної мети...

Вона продовжувала пояснювати логіку тимчасових, цільових союзів свого народу, закінчивши фразою про п'ятьох кандидатів з ідеальним ДНК, відібраних для її майбутньої угоди.

Вона була неможлива.

Думка промайнула в голові Оріона, чітка і несподівана. Він дивився на цю жінку, на її серйозне, зосереджене обличчя, і не міг збагнути, як в одній істоті можуть поєднуватися геніальний аналітичний розум і повна емоційна сліпота. Її слова про п'ятьох кандидатів досі лунали у нього у вухах, залишаючи присмак холодної стерильності.

Він хотів піти. Потрібно було йти. Він раптом згадав про свою обіцянку, і ця думка стала ідеальним приводом, щоб втекти від цієї розмови, яка змушувала його відчувати себе чужинцем у власному домі. Він обіцяв Арану, своєму найкращому другу, що буде поруч, коли його дружина, Кіра, народжуватиме. Це був важливий момент для їхньої маленької родини.

— Мені треба йти, — сказав він, намагаючись, щоб його голос не видав раптового бажання дистанціюватися. — Я обіцяв бути присутнім при пологах.

Мирослава різко повернула до нього голову, її брови злетіли. Слово "пологи" прозвучало для неї як термін з давнього, забутого фольклору. — Пологи? Жінка... народжуватиме сама? Своїм тілом?

— Так, — відповів Оріон, трохи здивований її реакцією. — Це нормальна справа. Люди так розмножуються тисячі років.

— Це неефективно, — миттєво відрізала вона, її голос знову став голосом вченого, що аналізує збій у системі. — Ризик для матері. Ризик для дитини. Біль. Неконтрольовані біологічні процеси. Навіщо піддавати себе такій небезпеці, коли існують біореплікатори? Штучна матка гарантує стовідсотковий контроль, ідеальні умови розвитку та повну безпеку для обох. Ми розв'язувати цю проблему століття тому.

Оріон дивився на неї, і його бажання втекти змінилося сумішшю жалю та роздратування. — Мирославо, це не "проблема", яку треба "вирішувати". Це — життя. Це, можливо, найважливіший момент у житті жінки, її партнера, їхньої родини. Це не просто процес створення нової людини. Це ритуал переходу. Так, це боляче. Так, є ризик. Але в цьому і є його сила.

Він бачив, що вона не розуміє. В її світі, де все було розраховано та оптимізовано, для таких понять, як "сила болю" чи "краса ризику", просто не було місця.

— Я хочу це побачити, — раптом сказала вона.

Оріон завмер. — Що?

— Я хочу це побачити, — повторила вона, і в її очах спалахнув той самий холодний, аналітичний вогонь, який він бачив, коли вона вивчала дані Женця. — Я — ксенобіолог. Я вивчала сотні способів розмноження, від поділу клітин до партеногенезу. Але я ніколи не бачила цього. Для мене це — унікальна наукова можливість. Я маю зібрати дані.

— Ні, — строго сказав він. Його голос, зазвичай спокійний, став твердим, як сталь. Вся його ввічливість зникла, поступившись місцем непорушному кордону. — Це приватна справа, а не експеримент. Я іду туди, бо я обіцяв підтримати друга, бути частиною його кола підтримки, а не для того, щоб спостерігати. Це священний момент, Мирославо. Це не вистава.

Він побачив, як її обличчя на мить скривилося від здивування. Їй відмовили. І не просто відмовили, а провели межу, яку вона навіть не помітила. Межу між науковим інтересом та людською приватністю.

— Я не розумію, — тихо промовила вона, і в її голосі вперше прозвучала не впевненість, а розгубленість. — Знання. Дані. Хіба це не найцінніше, що є?

— Не завжди, — м'яко, але твердо відповів Оріон. — Є речі цінніші за знання. Довіра. Близькість. Право на особистий досвід, не перетворений на об'єкт дослідження.

Він повернувся, щоб піти, але зупинився і востаннє подивився на неї. — Ти бачиш світ як набір проблем, які треба вирішити, і даних, які треба зібрати. А ми бачимо його як мережу зв'язків, які треба зміцнювати. І іноді, щоб зміцнити один зв'язок, треба вміти не втручатися в інший. Подумай про це.

Він пішов, залишивши її одну на галявині, де тривав обряд заручин. Мирослава дивилася йому вслід, потім перевела погляд на щасливу пару, на їхні родини, на їхніх друзів. Вона дивилася на цей складний, ірраціональний, "неефективний" гобелен життя і вперше відчула, що її науковий скальпель — абсолютно безсилий інструмент. Були речі, які неможливо було препарувати. Можна було лише відчути. І це її лякало більше за будь-якого космічного монстра.

Рішення було ухвалене миттєво, кероване інстинктом, що був давнішим і сильнішим за будь-які новопридбані соціальні навички. Оріон пішов, провівши межу, але жага знань, той холодний, невблаганний голод, що зробив Мирославу тією, ким вона була, не визнавав жодних кордонів. Науковець у ній взяв гору. Вона мусила це побачити.

Вона дала йому відійти, а потім, рухаючись з тихою ефективністю, що робила її непомітною навіть у важкому спорядженні на Краяні, рушила слідом. Вона не йшла по його слідах — це було б занадто грубо. Вона просто відкрила локальну мережу на своєму планшеті. Оріон згадав ім'я друга — Аран. Швидкий пошук за ім'ям та картою поселення вказав на один-єдиний житловий модуль на околиці, біля невеликого водоспаду. Логічно. Звук води міг слугувати природним знеболювальним.