Обіцянка в Світі

— Хочеш її побачити? — промовив Оріон, порушивши тишу, що запала після слів його батька. — Поки що, правда, на голограмі.

Мирослава повільно обернулася. Її обличчя було непроникним, але Оріон побачив у глибині її очей мерехтливий вогник — цікавість, яка тепер була сильнішою за будь-яку ідеологію. Вона мовчки кивнула.

Він повів її до свого кабінету. Це була невелика кімната, що примикала до тераси, і, на відміну від решти будинку, вона була наповнена технологіями. Одна зі стін була суцільним голографічним проєктор.

— Це мій робочий простір, — сказав він, активуючи систему. — Я керую звідси розвідувальними місіями в цьому секторі.

Повітря в центрі кімнати замерехтіло і згустилося, формуючи ідеально чітке зображення планети. "Терра".

Вона була неймовірно красивою. Не такою буйною та екзотичною, як "Новий Едем", і не такою суворою, як її рідний Краян. Вона була... спокійною. Величезні океани глибокого синього кольору, континенти, вкриті зеленими лісами та золотими рівнинами, білі шапки льодовиків на полюсах. Вона була схожа на історичні реконструкції Старої Землі, але водночас була унікальною.

— Гравітація 1.2g. Атмосфера ідеальна для обох наших фізіології, — почав Оріон, його голос звучав як в екскурсовода, але в ньому відчувалася глибока особиста прихильність. — Два континенти. Ми назвали їх Східний і Західний. Багата біосфера, але без вищих розумних форм життя. Лише складна флора і фауна. Ідеальне полотно.

Він збільшив зображення, показуючи річкові долини, гірські хребти, великі озера. — Ми роками збирали дані. Наші екологи та ваші... аналоги, зможуть працювати разом, щоб інтегрувати види з обох наших світів. Ми можемо побудувати тут щось нове. Щось краще.

Мирослава мовчки дивилася на цей світ. На цю обіцянку. І її розум, тренований бачити лише проблеми та загрози, вперше почав бачити можливості. Вона уявила міста "Коріння", міцні й надійні, що стоять у передгір'ях, і елегантні вежі Кочівників, що здіймаються до неба на узбережжі океану. Вона уявила своїх кремезних, сильних дітей, що граються на зелених луках поруч з високими, стрункими дітьми Кочівників.

— Чому ти показуєш це мені? — нарешті прошепотіла вона, не відриваючи погляду від голограми. — Ти не боїшся, що я повернуся і моя Рада просто... забере її силою?

Оріон вимкнув голограму, і кімната знову стала звичайною. Він повернувся до неї, і тепер між ними не було нічого, крім кількох кроків простору.

— Два дні тому — боявся б, — чесно відповів він. — Але я бачив тебе в бою. Я бачив тебе за роботою. Я бачив, як ти дивилася на мою сестру. І я знаю, що ти бачиш у цьому не просто територію, яку треба завоювати.

Він зробив крок назустріч. — Я показую це тобі, Мирославо, бо вірю, що ти зможеш переконати свій народ. Не силою, не погрозами. А обіцянкою. Обіцянкою дому. Справжнього дому для всіх нас. Я вірю, що ти — це і є той міст, який ми так довго шукали.

Він стояв так близько, що вона могла відчути тепло його тіла. І вона зрозуміла, що дивиться не просто на лідера ворожої фракції. Вона дивиться на людину, яка довірила їй найзаповітнішу мрію свого народу. І цей тягар довіри був важчим за будь-яку гравітацію.

Він дивився, як вона обробляє цю фінальну, найважливішу частину пазла. Її питання було тихим, майже риторичним, сповненим гіркоти та подиву.

— Тобто весь час ви шукали дім для нас всіх, паралельно розселяючись на інших планетах? — спитала вона.

Оріон повільно кивнув. Він сперся на край консолі, і вся його військова виправка на мить зникла. Залишився лише нащадок тисячолітньої мрії.

— Так. Ми зрозуміли урок Старої Землі краще, ніж ви думали. Розселення було нашим обов'язком. Це — страховка. Гарантія, що людство як вид виживе, незважаючи ні на що. Ми сіяли ліс, щоб один удар блискавки не міг спалити все дотла.

Він зробив паузу, його погляд став теплішим, особистішим.

— Але вижити — це не те саме, що жити по-справжньому. Ми були розірваною родиною, що живе в різних будинках. Пошук "Терри" — це була наша надія. Надія колись зібрати цю родину знову за одним столом.

Він підвів очі та зустрів її погляд. — Ми не могли прийти до вас раніше. Ви б не повірили. Ви б побачили в цьому слабкість або пастку. Потрібна була спільна загроза, щоб ви... щоб ми обидва були готові слухати.

І в цей момент Мирослава зрозуміла. Вони не були слабаками. Вони не були втікачами. Вони були хранителями. Хранителями не лише архівів і технологій, а й самої ідеї єдиного людства. Весь цей час, поки її народ гартував тіла, Кочівники гартували надію. І ця надія виявилася набагато міцнішою за будь-яку броню.

Наступного ранку сонце "Нового Едему" залило терасу м'яким, золотавим світлом. Повітря було прохолодним і пахло вологою землею та солодким пилком. Мирослава прокинулася вперше за багато років не від сигналу тривоги чи гулу корабельних систем, а від тихої пісні лісу.

Коли вона вийшла, Оріон вже чекав на неї. Він був одягнений не у свій ідеально підігнаний комбінезон, а в прості штани з натуральної тканини та сорочку. Він виглядав молодшим, простішим. На кріслі поруч лежав одяг для неї — такий же простий, функціональний, але на диво м'який і зручний. Переодягнувшись, вона вперше відчула себе не солдатом і не вченим, а просто жінкою.

Вони мовчки йшли стежкою до центру поселення. Повз них проходили місцеві та кочівники, вітаючись з Оріоном, як зі старим другом, і киваючи їй з цікавістю, але без ворожості.

— І як ви хотіли сказати нам? — спитала вона, порушивши тишу.

Оріон, що спостерігав, як його сестра грається з іншими дітьми біля струмка, перевів на неї погляд.

— Це... було найскладніше питання, — чесно відповів він. — Ми розуміли, що не можемо просто прилетіти та сказати: "Привіт, ми знайшли для вас рай, кидайте все і переїжджайте". Ваша Рада розцінила б це як провокацію. Як спробу... асимілювати вас. Знищити вашу культуру.

Вони підійшли до невеликого майданчика, де кілька кочівників разом з місцевими лагодили сонячні панелі, що були вплетені в листя гігантського дерева.