Дім Мадрівника

Коли вони вийшли з "Дому Пісень" назад у м'яке фіолетове світло дня, Мирослава відчувала себе спустошеною і водночас дивно спокійною. Доля їхньої місії тепер була в руках сліпої старої та її живих кристалів. Все, що їм залишалося — це чекати.

— Пішли, — сказав Оріон, порушивши тишу. — Я покажу, де я живу.

Його дім виявився не тим, що вона очікувала. Це не був ані стерильний модуль Кочівників, ані приземкуватий бункер "Коріння". Його житло було вбудоване в схил пагорба, що плавно переходив у берег тихого озера. Фасад був зроблений з темного дерева та скла, а дах був вкритий живим мохом, що робило будинок майже невидимим на тлі природи.

Всередині було просторо і світло. Інтер'єр був мінімалістичним, але теплим. На стінах не було жодних голографічних панелей чи військових нагород. Замість них — артефакти з десятків світів: гладкий камінь, що співав, коли до нього торкалися; шматок кристалізованого дерева, що світився м'яким світлом; дивна металева скульптура, створена нелюдськими руками. Це був дім не солдата, а дослідника. Поета.

— Це дім моїх батьків, — пояснив він, побачивши її погляд. — Я народився тут, між польотами. Литавра теж.

Він провів її на широку терасу, що виходила на озеро. Повітря було наповнене тихим дзвоном, схожим на вітряні дзвіночки. Це співали ті самі кристалічні дерева.

— Важко повірити, що це... колонія, — промовила Мирослава, дивлячись на спокійну воду. — У нас це слово означає форпост, казарму. Місце, де треба виживати. — Спочатку так і було, — відповів Оріон. — Перші сто років ми жили в модулях. Боялися місцевої флори, не довіряли фауні. А потім... ми почали слухати. Ліан та його народ навчили нас, що з цим світом не треба боротися. Його треба відчути. Ми почали будувати не на землі, а разом із землею.

Він сів у просте дерев'яне крісло. — Знаєш, ваша філософія сили... в чомусь я її розумію. Після втрати Землі наші предки теж хотіли стати невразливими. Але вони обрали інший шлях. Вони вирішили, що справжня невразливість — не в товщині стін, а в кількості друзів. Кожен такий світ, як цей, кожен симбіоз — це ще один вузол у нашій мережі. Ще одна причина, чому нас так важко знищити.

Мирослава мовчки слухала. Вона дивилася на його спокійне обличчя і розуміла, що вся її картина світу, де Кочівники були слабкими "пустотниками", була лише дитячою казкою, яку її народ розповідав сам собі, щоб виправдати власну жорстокість і страх.

— Я завжди думала, що ми — хранителі людства, — тихо сказала вона. — А виявилося, що ми — лише його відлюдькувата, розлючена частина.

Оріон подивився на неї, і в його погляді було глибоке розуміння. — Ти не можеш звинувачувати свій народ. Ви зробили те, що вважали за потрібне, щоб вижити. Так само як і ми. Просто наші шляхи розійшлися. Можливо, ця загроза, цей Жнець... можливо, його поява — це не прокляття, а шанс. Шанс для наших шляхів знову зійтися.

Він підвівся і підійшов до перил. — Залишайся тут, Мирославо. Відпочинь. Спробуй... послухати. Цей світ має чому тебе навчити.

Він залишив її одну на терасі. І Мирослава, вперше за все своє життя, не аналізувала, не планувала і не боролася. Вона просто сиділа в тиші, вдихала незнайоме, живе повітря і слухала, як співає чужа, але прекрасна планета. І в цій пісні вона вперше почула не загрозу і не виклик, а обіцянку миру.

Мирослава сиділа на терасі, дивлячись на спокійну гладь озера, але бачила не воду. Вона бачила своє життя, свою культуру, всю свою цивілізацію крізь нову, дивну призму. Слова Оріона, вигляд його сестри, спів цього світу — все це змішалося в її голові, руйнуючи старі аксіоми та створюючи нові, незрозумілі рівняння.

І в цій тиші, вперше за багато років, у Мирі прокидалася цікавість. Звичайна людська цікавість, не прагматична, яка була притаманна її народу.

Її стара, звична цікавість була інструментом. Вона була скальпелем, яким вона препарувала геноми, і логарифмічною лінійкою, якою вона вимірювала ефективність. Вона запитувала: "Як це працює?", "Яка його функція?", "Як це можна використати або перемогти?". Це була цікавість інженера і солдата.

Але зараз, дивлячись, як вітер грається з фіолетовим листям на деревах, вона вперше запитала себе: "А як це — бути таким листком?". Дивлячись на дивну пташку, що пролетіла над озером, вона подумала не про її аеродинаміку, а про те, "чи подобається їй літати?".

Це було так нелогічно. Так неефективно. Так... по-дитячому. Її народ давно відкинув такі "пусті" питання. На Краяні не було часу на подив. Був лише час на виживання, на роботу, на зміцнення. Вони дивилися на світ і бачили в ньому лише ресурс або загрозу. Вони розучилися просто дивитися.

Раптом тихий дитячий голос вивів її із задуми. — Тобі сумно?

Литавра стояла біля її крісла і дивилася на неї знизу вгору своїми великими темними очима. В руках вона тримала дивну квітку, пелюстки якої повільно розкривалися і закривалися, ніби дихаючи, і випромінювали м'яке бірюзове світло.

— Я... я думаю, — відповіла Мирослава, здивована власним ваганням. — Візьми, — дівчинка простягнула їй квітку. — Вона співає, коли їй не самотньо. Може, і твоя пісня стане веселішою.

Мирослава обережно взяла квітку. Вона була теплою на дотик, і коли її пальці торкнулися стебла, вона відчула ледь чутну, приємну вібрацію, що віддавала в долоню. Вона подивилася на дівчинку, потім на квітку, і її прагматичний розум вперше в житті відступив.

Вона не стала аналізувати біолюмінесценцію. Не стала думати про механізм вібрації. Вона просто запитала, і це питання було найлюдянішим, що вона ставила за довгий час: — А про що вона співає?

Литавра усміхнулася так, ніби почула найправильніше питання у світі. — Про те, як приємно, коли тебе тримають.

Мирослава дивилася на маленьку живу іскру у своїх руках і відчувала, як крига її старого світу, її прагматичної, сильної та такої самотньої цивілізації, продовжує тріскатися.