Два Світи, Один Ворог

Гравітація мала свій звук. На Краяні, новому домі людства, який фракція "Коріння" обрала за його подвійне тяжіння, це був ледь чутний, постійний гул. Тиск на барабанні перетинки, вага самого повітря, тиха обіцянка, що будь-який необережний рух матиме свою ціну. Мирослава відчувала цей гул у кістках. Він був колисковою її народу, доказом його сили.

Її лабораторія була, як і все на Краяні, приземкуватою і міцною. Низька стеля, широкі стільниці з полірованого місцевого базальту. Навіть скляний посуд був товщим, масивнішим. Вона схилилася над мікроскопом, її спина, широка й сильна, утворювала ідеальну дугу напруги. На предметному склі пульсувала клітина краянського лишайника — дивовижна форма життя, що навчилася перетворювати кінетичну енергію тиску на біохімічну. Ще один доказ мудрості їхнього вибору. Їхній світ робив їх сильнішими на клітинному рівні.

На стіні беззвучно працював інфо-екран, транслюючи нудні економічні звіти Кочівників. Мирослава зморщилася, побачивши на екрані їхнього представника — високого, витонченого, з довгими пальцями. Пустотник. Так вони називали їх між собою. Люди, що втекли від справжнього виклику в стерильні, невагомі бляшанки. Вона бачила в їхній грації не красу, а слабкість. Їхні кістки були крихкими, їхні м'язи — декоративними. Вони були елегантною помилкою еволюції, що чіплялася за технології, як немовля за ковдру.

Двері лабораторії з шипінням від'їхали вбік. Увійшов полковник Ворн, голова служби безпеки. Його хода, як і у всіх "корінних", була важкою, але впевненою.

— Мирославо. Наказ від Ради. Ти летиш. Вона відірвалася від мікроскопа, її сірі очі зустрілися з його.

— Куди?

— Станція "Арго-7". Нейтральна територія. Надзвичайний саміт з Кочівниками.

Мирослава ледь помітно скривилася.

— Саміт? З ними? Після століття мовчання?

— У нас спільна проблема, — обличчя Ворна було схоже на скелю. — Три години тому зникла наша станція "Персей-3" на зовнішньому периметрі. А дванадцять годин тому — їхній патрульний крейсер "Зоряний Вітер".

Вперше за весь ранок Мирослава відчула, як професійна цікавість вченого пересилила ідеологічну огиду. Невідомий ворог. Асиметричні атаки по обох фракціях. Зникнення цілої станції... і патрульного крейсера. Це було не просто зіткнення, це була... аномалія. Рівняння з надто багатьма невідомими.

— "Зоряний Вітер"... — повторила вона тихо, і в її голосі не було співчуття, лише холодна оцінка. — Це один з їхніх розвідувальних кораблів нового покоління. Швидкий, з досконалими сенсорами. Щоб такий зник без сліду, потрібна або переважна сила, або абсолютна несподіванка. — Саме так, — кивнув Ворн. — Вони передали останні пакети даних. Вже у твоєму інфо-планшеті. Корабель "Граніт" чекає. Ти — головний науковий радник. Не підведи, Мирославо. І пам'ятай, хто вони. Їхня слабкість — у їхній гнучкості. Вони ламаються під тиском. — Слабка сталь завжди ламається, полковнику, — відповіла вона, вже одягаючи важкий дорожній комбінезон.

Політ на "Граніті" був таким, як і все життя "Коріння" — брутальним та ефективним. Жодних ілюмінаторів, жодної спроби імітувати комфорт. Лише функціональні крісла-ложементи, що захищали від екстремальних перевантажень під час розгону. Мирослава відчувала, як звичний подвійний тиск Краяни змінився спочатку на потроєний, а потім, після виходу на орбіту, на майже невідчутний стандартний 1g. Це відчуття було огидним. Легкість у кінцівках, яку її тіло сприймало як атрофію. Порожнеча, яку її інстинкти вважали смертельною небезпекою. Вона занурилася в дані, ігноруючи фізичний дискомфорт.

Станція "Арго-7" була продуктом іншої філософії. Високі стелі, широкі коридори, панорамні оглядові панелі, що показували величний танець зірок. Для Мирослави все це було марнотратством простору та енергії. Непрактично. Вразливо.

Біля шлюзу їх чекала делегація Кочівників. Попереду стояв він. Той самий тип, що й на екрані, тільки вживу його витонченість здавалася ще більш провокаційною. Він був одягнений у темно-синій комбінезон, що ідеально сидів на його високій, стрункій фігурі. Коли Мирослава та її два охоронці ступили на палубу важкими магнітними черевиками, вона відчула, як він на мить окинув їх поглядом — не ворожим, а радше... оцінюючим. Як ентомолог, що розглядає цікавих, хоч і примітивних жуків.

— Доктор Мирослава, — його голос був спокійним і рівним, без жодного натяку на акцент чи емоцію. — Я — лідер ескадрильї Оріон. Вітаю на "Арго-7". Ми підготували приміщення для вашої делегації. Попередній брифінг за дві стандартні години.

Його бездоганна ввічливість дратувала її більше, ніж відкрита ворожість.

Мирослава зупинилася перед ним, свідомо ставши так, щоб він відчув її фізичну перевагу, щільність її присутності. — Лідер ескадрильї, — відповіла вона, її голос був нижчим і трохи хрипким від звички говорити в щільній атмосфері. — Ми втратили станцію, ви — крейсер. Час — це ресурс, який ми вже втрачаємо. Брифінг починається зараз. І мої люди залишаться зі мною.

Вона побачила, як у його спокійних блакитних очах промайнула ледь помітна іскра. Це не було роздратування. Це був інтерес. Виклик прийнято.

— Як скажете, доктор, — він зробив ледь помітний жест рукою. — Тоді прошу за мною. Зала стратегічного планування чекає. Сподіваюся, ваша витривалість поширюється і на багатогодинну аналітичну роботу.

Зала стратегічного планування виявилася аскетичною, майже такою ж функціональною, як і приміщення на "Граніті", але з однією суттєвою відмінністю. Замість стін тут були суцільні темні панелі, що перетворювали кімнату на ідеальний чорний куб, готовий стати полотном для будь-якої симуляції. В центрі стояв круглий стіл, поверхня якого ледь помітно мерехтіла.

Мирослава обійшла стіл, її важкі черевики глухо стукали по палубі. Вона зупинилася навпроти Оріона, їх розділяла лише метрова відстань і прірва еволюції. Її охоронці стали позаду, нерухомі, як статуї.

— Отже, ваші дані, — почала Мирослава без прелюдій, дивлячись йому прямо в очі. — Що показують останні секунди "Персея-3"? — Те саме, що й останні секунди "Зоряного Вітру", — спокійно відповів Оріон. — Повний енергетичний сплеск в тахіонному діапазоні, а потім — абсолютна тиша. Жодного уламка, жодного сигналу лиха. Просто... зникнення.