Епілог. П’ятдесят років потому

Світ більше не був тим самим.

Вейра дихала — тепер спокійно, рівно, як дитина, що спить після довгих мук.

Її небеса стали світлішими: замість похмурого попелу тепер щоранку сходили дві зорі — одна срібна, інша золотиста. Люди називали їх Серцями Вейри, але я знала правду: це відлуння того вибуху, коли ми з Аароном з’єднали світло й тінь.

Я живу на узбережжі.

Мій дім стоїть просто на межі океану, який колись був мертвим, а тепер — співає. Кожен ранок я виходжу босоніж на вологий пісок і слухаю, як планета говорить зі мною — шепоче хвилями, дихає вітром, дивиться очима світляних істот, що народилися після очищення.

Я записую її голос. Не для науки, не для архівів — для себе.

Щоб не забути, як звучить життя.

Іноді, коли сонце сідає, мені здається, що я бачу його.

Він стоїть на краю горизонту, де вода зливається з небом, — висока постать у темному, гнучкому костюмі, що мерехтить, як ніч. Його очі — вже не чорні, не срібні, а дивного світла — глибокі, як космос, і теплі, як полум’я.

Він не старіє.

Він не людина в повному сенсі — більше.

Після того вибуху Аароан зник. Але не помер. Вейра прийняла його, і тепер він — частина її ядра, її пульсу.

Коли планета змінює ритм — я знаю, що це він.

Коли з’являються нові сузір’я — я відчуваю його дотик у повітрі.

І все ж…

Раз на рік, у день, коли зорі сходять найнижче, він приходить.

Не як видіння. Не як примара. Справжній.

Він виходить із туману, тихий, мов тінь, і світло навколо згинається, наче визнає його силу.

Я завжди стою на березі й чекаю.

І коли він підходить, не треба слів. Ми просто торкаємось долонями — і світло спалахує між пальцями, як тоді, п’ятдесят років тому.

А потім — зникає.

— Ти все ще слухаєш її? — запитує він, і я киваю.

— А вона тебе?

— Завжди, — відповідає він. — Бо ми обоє її частини. І твої також.

Він говорить спокійно, з тією дивною лагідністю, яку має тільки той, хто бачив кінець і повернувся.

І я ловлю себе на думці, що більше не боюся темряви. Бо темрява тепер — теж його.

Ми обоє навчилися жити з цим: він — серед коріння планети, я — на її поверхні.

Ми — як пульс і подих. Не разом, але єдині.

Ті, хто прийшли після нас, називають це «Новим циклом».

Вони не знають, скільки крові й світла коштувало це відродження.

Вони лише бачать, як над Вейрою кожної ночі сходять дві зорі —

і кажуть, що це легенда про кохання, яке перемогло темряву.

А я знаю: це не легенда. Це — пам’ять.

Бо кожного разу, коли я заплющую очі, я бачу його руку, що торкається мого серця, і відчуваю, як воно відповідає йому тим самим пульсом, що звучить у глибині планети.

> «Ти виграла», — казав він тоді.

«Ні, — відповіла я. — Ми вижили.»

І, можливо, саме це й є перемога.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

Це була моя перша книга, і я сподіваюся, що вона вам сподобалася. Напишіть будь ласка в коментарях як вам таке закінчення. А також не забудьте підписатися.❤️❤️❤️