Розділ 45. Світло, що навчило тінь дихати

Світло рвалося назовні — живе, шаленое, нестримне.

Воно било з грудей, з долонь, із кожного подиху, прорізаючи повітря сліпучими імпульсами.

Я вже не відчувала себе тілом — тільки рухом, пульсом, ритмом, що зливався з його.

Між нами більше не було простору.

Світло стало нашим подихом, нашими жилами, нашими голосами.

Воно сплітало нас, оплітало, створювало щось третє — не мене і не його, а нас — нову істоту з одного серця.

Навколо ворушилася темрява. Вона більше не була просто порожнечею.

Її тіла складалися з тіней, що шипіли й сичали, коли світло торкалося їхніх країв.

Вони звивалися, мов живі, немов намагалися втекти — але лишалися, дивилися на мене через нього, через його очі.

> «Ти не розумієш…» — голос Аарона став майже шепотом, ламким, людським, з болем у кожному звуці. — «Вона в мені. Я не можу її зупинити.»

— Можеш.

Мої слова були не криком, а молитвою.

— Бо вона — лише частина тебе. Але ти… ти — це все, що я люблю.

Я торкнулася його щоки.

На дотик — тепло, що переходило в жар, дика енергія, яка шукала вихід.

Під пальцями відчулося тремтіння — якби я доторкалася до блискавки.

Світло з моїх рук вливалося в його шкіру, входило глибше, пробиваючись крізь його кров, серце, думки.

Воно шукало шлях до його істинного «я», схованого під шарами чужої тіні.

Темрява скрикнула.

Це був не звук — радше тиск, хвиля, що розірвала повітря навколо.

Світ здригнувся, і на мить усе стало білим.

Я відчула холод, такий глибокий, що він здавався не температурою, а відсутністю життя.

Він пройшов крізь мене, вирвавши дихання, серце, думки — і знову залишив порожнечу.

А потім настала тиша.

Густа, щільна, як ковдра після бурі.

І в цій тиші — тільки ми.

Я дивилася на нього.

Його очі знову світилися — але не тим чистим сріблом, що раніше, і не чорним проваллям.

Тепер там було щось інше — спокійне сяйво, у якому зустрілися обидва світи.

Світло й тінь злилися, створивши новий відтінок — глибокий, живий, як зоряне небо перед світанком.

Він підняв руку й торкнувся мого серця.

Його пальці були теплі.

Теплі — значить, живі.

> «Тея… я бачу.»

Я вдихнула, і світ навколо затремтів.

— Що ти бачиш?

> «Як ти гориш. Не від страху — від життя.»

Його слова торкнулися мене глибше, ніж будь-який дотик.

Я відчула, як вони стають світлом усередині, як розкривають мене, немов пелюстку, що нарешті дісталася сонця.

Мої очі наповнилися слізьми — не від болю, а від усвідомлення, що це — момент істини.

Мить, коли ми могли загинути або народитися знову.

Світло довкола нас почало згортатися.

Повітря тремтіло, зливаючись у сфери, в промені, у спіралі.

Здавалося, що сам Всесвіт затримав подих, щоб не завадити.

Тіні, що досі звивалися довкола, почали повільно відступати, втягуючись у центр — у нього, у мене, у нас.

І в тій точці, де зустрілися світло й тінь, народилася зоря.

Вибух без звуку.

Вибух, що розірвав тьму, розсипавши її на тисячі золотих іскр.

Вони піднімалися вгору, розчиняючись у небі, і кожна з них ставала зіркою — новою, живою, пульсуючою.

Поверхня Вейри, колись мертва й холодна, тепер сяяла теплим світлом.

Я бачила, як пульсують кристали, як земля ніби дихає в такт нашому серцю.

Після тисячоліть сну планета нарешті остаточно прокинулася.

Я відчула дотик — глибоко в середині .

Моє серце билося в унісон з його. І я почула шепіт — слабкий, але наповнений життям:

> «Ти виграла.»

«Ні, — відповіла я. — Ми вижили.»

Я усміхнулася крізь сльози.

Його вже не було поруч.

Світ навколо був новим.

Небо дихало. Повітря пахло теплом, не металом.

Навколо мене, у сяйві, народжувалися зірки — м’які, живі, крихітні сонця, що світилися з темряви, як очі новонародженого світу.

Тіні, які колись належали темряві, тепер світилися зсередини — тихим світлом, що не палило, а гріло.

Я сиділи серед нового світу.

І відчувала його в собі і в Вейрі. Аарон об'єднав світло і темряву, в ми врятували його.

І я знала — цей світ ніколи вже не буде тим самим.

Як і я.

> Бо навіть темрява може дихати світлом, якщо її навчити любити.