Розділ 44. Пульс із глибини

Ранок прийшов без сонця.

Світло не сходило — воно просто існувало, рівне, м’яке, без джерела, наче частина самої атмосфери.

Повітря було густим, тягучим, і кожен мій вдих лунав у голові, як відлуння.

Я прокинулася від дивного відчуття: усе навколо дихало.

Не просто шелестіло чи рухалося — саме дихало.

Модуль підо мною, стіни, кристали, навіть повітря навколо.

І це дихання було синхронне моєму.

Перший подих дався важко.

У легенях — смак металу й світла.

Так, світло мало смак: холодний, сріблястий, із нотами чогось далеким схожого на озон.

Воно обпікало легені, і водночас — живило.

Я обернулася.

Аарон спав поруч.

Його обличчя було спокійним, але шкіра... світилася.

Під нею, просто під поверхнею, пульсували тонкі лінії — сріблясто-блакитні прожилки, схожі на мережу вен, через які текло щось живе.

Я не одразу зрозуміла, що бачу — вони рухалися, дихали в ритмі з Вейрою.

Я простягнула руку.

Торкнулася його плеча.

Світ здригнувся.

Перед очима блиснуло — не видіння, а радше спогад, який не міг належати мені.

Безкрайній чорний горизонт.

Вогняні спалахи, схожі на народження зірок.

Істоти зі світла, без облич, без тіней, тягнуться одна до одної — і падають у прірву.

Я чула їхній крик: не звук, а відчуття втрати.

Я відсмикнула руку.

Холод пройшов крізь мене, наче щось спробувало пройти звідти сюди.

— Аароне... — голос мій зірвався. — Що з нами відбувається?

Він розплющив очі.

Його зіниці були сріблясто-чорні, і в них відбивалися ті самі візерунки, що пульсували на моїх руках.

Світло текло під шкірою, ніби в нас обох тепер — частина однієї системи.

— Вейра... продовжує, — прошепотів він, важко вдихаючи. — Ми її канали. Вона бачить через нас.

Я стиснула ковдру.

— Але це не тільки вона. Я відчуваю щось інше. Холодне. Старіше.

Він завмер.

Повітря стало густішим, як рідина.

Здавалося, воно рухається, пульсує.

І тоді з глибини — десь під землею — пролунав звук.

Глухий, повільний.

Тук... тук... тук...

Як серце. Але не наше.

> «Це вона?» — запитала я подумки.

> «Ні...» — голос Аарона звучав поруч, але в ньому вчувалася чужа нота. — «Це те, що спало поруч із нею.»

Я підвелася.

Тіні на стінах ворухнулися, розтіклися, ніби живі.

Кристали за вікном світилися неспокійно, без ритму.

Світло не співало — воно тремтіло.

Наче планета втратила рівновагу.

— Вона боїться, — прошепотіла я. — Планета... боїться.

Аарон підійшов ближче.

Його дотик уже не заспокоював — навпаки, у ньому було щось хижо-потужне.

Коли його пальці торкнулися моїх, між нами пройшла хвиля.

Не тепло — удар.

Світло й темрява змішалися, на мить створивши видіння: нескінченні лабіринти, чорні води, і... очі.

Безмежно старі очі, що дивилися крізь нас.

> «Ти це бачиш?» — його голос зірвався.

— Так. Але це не ми. Це... прийшло через нас.

Небо за вікном потемніло.

Рівне світло Вейри згасло.

Наче планета закрила очі, щоб не бачити того, що прокинулося.

Ми розбудили не лише Вейру.

Глибоко під ногами — удар.

Хвиля пройшла через землю, змусивши кристали розсипатися спалахами.

Модуль здригнувся.

Повітря наповнилося гулом, таким глибоким, що він звучав у кістках.

Я обернулася — Аарон стояв, але очі його потемніли.

Світло, що текло в його жилах, зникло, залишивши тільки тьмяне чорне сяйво.

Воно пульсувало, як живе.

— Вона кличе мене, — прошепотів він. — Та темрява.

Я кинулася до нього, вчепилася за плечі.

— Не слухай її! Це не Вейра!

Він глянув на мене — і на мить я не впізнала його.

Його зіниці розширилися, в очах з’явився блиск — темний, глибокий, як порожнеча.

> «А якщо вона — теж частина нас?»

Я відчула, як усе навколо розривається.

Кристали вибухнули світлом.

Повітря загорілося — сріблястим, холодним полум’ям.

Світ закрутився, перетворюючись на спіраль сяйва й тіні.

Я встигла прошепотіти лише одне ім’я:

— Аароне...

І все вибухнуло.

Світло проковтнуло мене.

.....                                 

Спершу — темрява.

Не просто відсутність світла, а тиск, що здавлює легені, немов сам простір став тілом і дихає мені в обличчя.

Вона була всюди — під шкірою, у волоссі, між думками.

Потім — подих.

Чужий. Повільний, глибокий, важкий.

Він ніби народжувався під землею, у нутрі самої Вейри.

І я відчула, як кожен його ритм входить у мене, змішується з моїм серцебиттям.

Я розплющила очі — і не впізнала світ.

Переді мною простягався нескінченний простір — без горизонту, без верху чи низу.

Поверхня під ногами мерехтіла, наче розтоплене скло. Вона рухалася хвилями — жива, слухняна чиїйсь волі.

Кожен крок змушував її здригатися, віддзеркалюючи мої страхи у рідкому сяйві.

Десь попереду — силует.

Той самий.

Він стояв спиною до мене, і світ навколо нього дихав інакше, ніби боявся торкнутися.