Розділ 43. Пам’ять світла

Ніч опустилася тихо.

Не так, як це буває на Землі — без тіней, без темряви, без меж.

Вейра не знала, що таке ніч у звичному сенсі. Її поверхня світилася зсередини, немов планета зберігала власне серце — велике, повільне, що б’ється у такт диханню всього живого.

Кожен камінь, кожен кристал видихав м’яке світіння.

Я лежала біля входу в модуль і слухала, як вітер ковзає по землі.

Він не свистів, не шумів — просто рухався, наче подих. У цьому русі було щось знайоме.

Ритм.

Серце.

> Серце.

Воно билося не десь у глибині планети — я відчувала його в собі.

У кожному нерві, у кожній краплі крові.

І разом із ним — інше биття, сильніше, тепліше, ніж моє.

Аарон.

> «Ти не спиш?» — його голос пролунав усередині мене, не словами, а відчуттям.

Ніжно, як дотик. Тихо, щоб не злякати тишу.

Я відкрила очі.

— Ні, — відповіла вголос, але знала, що він чує і без звуку. — Вона не дає.

Я вдихнула густе, тепле повітря — воно пахло іонізованим пилом і чимось на кшталт озону, але м’якіше, майже як дим від зірки. — Вейра все ще дихає через мене.

> «Я теж це відчуваю,» — озвався він. — «Вона — у наших думках.»

Я повернула голову.

Аарон сидів неподалік, напіву тіні, схилившись над землею.

Його пальці ковзали по поверхні — торкалися прозорих кристалів, що стирчали зі ґрунту, мов нервові закінчення самої планети.

Кожен дотик викликав спалах світла — м’який імпульс, який розтікався колом, потім затихав, залишаючи по собі ледь чутне тепло.

Планета реагувала на нього. На кожен його рух, кожен подих.

— Вона нас пов’язала, — сказала я. — Не просто з собою… а між нами.

Він підняв голову.

Його очі відбивали світло кристалів — сіро-сріблясті, глибокі, ніби дивишся в них і бачиш саму Вейру.

У цьому блиску було щось, що водночас лякало й тягло.

Щось живе.

> «Може, це й не зв’язок… може, це злиття.»

Слова зависли в повітрі, важкі, як тиша перед бурею.

Я затримала подих.

Він підвівся, і кристали під його ногами тихо спалахнули — кожен його крок залишав слід, мов відгук на присутність.

Коли він підійшов ближче, повітря між нами змінилося — ніби стало густішим, насиченим електрикою, як перед грозою.

Я відчула, як Вейра затамувала подих.

— Аароне… — прошепотіла я. — Ми не знаємо, що буде далі.

> «Ми ніколи не знали,» — відповів він, його голос був глибоким, трохи хрипким. — «Але тепер ми — частина чогось більшого. І якщо вона між нами… може, це не кінець. Може, це початок.»

Він простягнув руку.

Світ навколо сповільнився.

Навіть вітер завмер.

Я дивилася на його пальці — сильні, упевнені, трохи тремтячі.

І коли я торкнулася їх — усе вибухнуло.

Не світло. Не звук.

Відчуття.

Я відчула його — повністю.

Його подих, його серце, спогади, біль, страх, навіть холод дитинства, який він ніколи не згадував уголос.

І він — відчув мене.

Сльози, втрати, той самий нескінченний пошук.

Ми більше не говорили — слова втратили сенс.

Світло навколо розлилося хвилями.

Кристали заспівали.

Так, саме співали — низько, глибоко, якби хтось торкався струн під землею.

Вітер відповідав мелодії, а ґрунт під нами тремтів, немов дихав.

Я не знала, де закінчуюся я, і де починається він.

Наші серця билися в унісон, і цей ритм підхопила планета.

Дві душі, одне серце.

А потім — тиша.

Глибока, священна тиша, в якій не було ні страху, ні болю.

Тільки відчуття, що нас хтось слухає.

> «Вона дивиться через нас,» — прошепотів він.

Я заплющила очі.

І тоді — шепіт. Не наш. Не Вейри. Щось третє.

Древніше, ніж усе, що ми знали.

> «Любов — це пам’ять світла.

Бережіть її, бо темрява пам’ятає теж.»

Я не розуміла, звідки приходять ці слова — з глибин планети чи з глибин нас самих.

Але відчувала: це не попередження. Це правда.

---                                     

Я прокинулася, коли небо над Вейрою стало тьмяно-синім, як старий метал після бурі.

Повітря було теплим, майже земним.

Аарон спав поруч, голова схилена до плеча, дихання рівне, але я відчувала — через наш зв’язок — як його сни переплітаються з пульсом Вейри.

Кристали біля нього світилися слабким світлом, наче охороняли.

Я доторкнулася до його руки.

Під шкірою — не лише пульс, а ще щось інше.

Потік.

Енергія планети текла крізь нього, як крізь мене.

І я не знала, де закінчується наш дотик — і де починається її воля.