Розділ 42. Подих Вейри

Світло, що оточувало нас, поступово згасало.

Не раптово — м’яко, повільно, як подих, що врешті знаходить спокій після довгого, виснажливого бігу. Повітря стало густішим, теплішим, і я вперше за весь цей час відчула… тишу. Не мертву — живу.

Здавалося, сама планета дихає разом із нами.

М’яко, обережно, ніби боїться нас розбудити.

Я стояла поруч із Аароном. Його долоня все ще торкалася моєї, і це було єдине, що тримало мене в реальності. Між нашими пальцями гралися тонкі іскри світла — ледь помітні, але живі, теплі, справжні. Вони ковзали по шкірі, зникали й спалахували знову, немов нагадування: ми все ще з’єднані.

Вейра ще була з нами.

> «Ви — частина мене тепер,» — пролунало десь усередині.

Голос не був голосом у звичному сенсі. Це було відчуття — хвиля, що прокочувалася крізь мене, залишаючи після себе спокій і легкий смуток, схожий на післясмак сну, який не хочеться відпускати.

— Ти це відчуваєш? — запитала я. Мій голос здався мені тихим, приглушеним, як у сні.

Аарон повільно кивнув.

— Так. Вона в мені. І... — він замовк на мить, дивлячись у далечінь, де ще недавно панувала темрява. — Здається, ми теж змінилися.

Я простежила за його поглядом. Поверхня перед нами, ще мить тому тьмяна й спустошена, тепер вкрита тонкими срібними візерунками. Вони текли по землі, як річки світла, перепліталися, розходилися, і кожен рух супроводжувався легким тремтінням під ногами.

Це нагадувало нервові лінії живої істоти — планети, що вперше відчула власне тіло.

— Це не просто світло, — прошепотіла я. — Вона пам’ятає нас.

— Або… випробовує, — тихо додав він, нахиляючись ближче до землі.

Його голос став нижчим, твердішим, але я вловила в ньому щось насторожене. І майже одразу Вейра відповіла на його емоцію — під ногами пройшов ледь помітний імпульс, як серцебиття, що спіткнулося. Земля ніби на мить затримала подих.

— Не лякай її, — прошепотіла я, навіть не думаючи.

— Я не лякаю, — відповів він, і на його вустах з’явилася тінь усмішки. Але вона була натягнута, нервова. — Просто слухаю.

Я зробила крок уперед. Повітря стало щільнішим, мов електричне поле. Я нахилилася, торкнулася долонею холодного кристалу, який світився під ногами.

Під пальцями — биття. Живе. Повільне. Глибоке.

Кожен удар віддавався у грудях, як відлуння мого серця.

І разом із ним — шепіт. Тихий, протяжний, але чіткий.

> «Тінь не зникла. Вона пам’ятає вас. Вона шукає шлях назад.»

Я різко вдихнула. Повітря стало холодним, гострим, наче хтось провів ножем по легенях. Погляд сам собою знайшов Аарона.

Йому не треба було нічого пояснювати. Він теж почув.

Ми дивилися одне на одного, і в його очах я побачила те саме усвідомлення, яке зараз розривало мене зсередини.

— Ми не перемогли, — видихнула я. — Ми лише відкрили двері.

Вейра зітхнула. Я буквально відчула це — глибоке, планетарне дихання, що прокотилося під ногами.

Світло затремтіло. Здалеку, з лінії горизонту, повільно піднявся сріблястий туман.

Він рухався плавно, мов хвиля, що несе щось у собі. Його дотик до землі був м’який, але я відчувала у ньому силу — цілеспрямовану, усвідомлену.

Ми стояли мовчки. Лише вітер ковзав по шкірі, торкався облич, грався волоссям.

Він був теплий, але ніс у собі запах холодної глибини — наче з-під кори планети.

— Це… не кінець, — прошепотів Аарон. Його голос звучав тихо, але твердо. — Вона хоче, щоб ми пішли далі.

— У серце планети, — додала я. І не зрозуміла, звідки взялися ці слова. Вони просто з’явилися. Наче не мої. Наче хтось інший говорив через мене.

Я стояла, відчуваючи, як у грудях повільно піднімається щось тепле й водночас важке — суміш страху, цікавості і неминучості.

— Готова? — запитав Аарон. Його рука потягнулася до моєї.

Я подивилася на нього.

Світло Вейри відбивалося в його сірих очах, перетворюючи їх на щось нереальне — ніби всередині пульсував космос.

Між бровами з’явилася знайома зморшка — та сама, що завжди з’являється, коли він думає або сумнівається.

І все ж він простягав руку вперед. Без вагань.

Я взяла її.

Його пальці замкнулися навколо моїх, тепло розтеклося по тілу, змішуючись із сяйвом навколо.

— Готова, — сказала я. — Навіть якщо вона знову нас випробує.

Ми зробили перший крок.

Світло під ногами затремтіло, відгукнулося. Воно пульсувало в такт нашому серцю.

З кожним кроком відчуття єдності ставало глибшим — не лише з Вейрою, а з усім, що її наповнювало.

І тоді в мені щось пробудилося.

Не просто зв’язок. Не просто енергія.

Щось глибше. Старше.

Ніби частина мене, яку я ніколи не знала, нарешті прокинулася.

І я зрозуміла: це не кінець шляху.

Це його початок.

--                                 

Світло під нашими ногами ставало глибшим.

Не яскравішим — саме глибшим, наче ми ступали не по землі, а по напівпрозорому шару, під яким текли річки сяйва. Кроки стали легкими, ніби гравітація втратила силу. Повітря густішало, тягнуло всередину, ненав’язливо підштовхувало нас вперед.

Ми навіть не помітили, коли поверхня під ногами почала нахилятися вниз.